Павло Архипович Загребельний - Тисячолітній Миколай

філософії якого всебічно розкрили і викрили її реакційний і антинауковий характер В. І. Ленін і Й. В. Сталін.

— Конвертик візьміть теж, — подав голос Щириця, — це вам.

Я глянув на конверт. Моя адреса, моє прізвище, літери друковані.

— Виходить, це адресовано мені з самої Москви, а опинилося у вас? Може, поясните? — взяв я Щирицю за ґудз бекеші.

Він спробував вивільнитися, але я тримав міцно.

— Була вказівка, — тихо повідомив Щириця. — Вказівка, щоб, як секретар парторганізації, я особисто провів вилучення.

— Чия вказівка?

— Цього я не уповноважений повідомляти.

Я відпустив Щирициного гудза. Стукнути б цього типа п’ятим томом по довбешці! Але однаково ж нічого не поможе.

— А оце? — я розгорнув том на останніх сторінках. — Список ілюстрацій. Тут значиться: «К статье Берия Л. П. Портрет (фотография). (Глубокая печать)». Як же бути з цією сторінкою?

— Вказівок не було, — затуляючись гросбухом, повідомив Щириця, — чого не було, того не було, тут у мене все чепурненько.

Професор реготав до сліз.

— Сарданапал і Валтасар! — гримів він. — Слухайте, Щириця, може, ви й у моїх енциклопедіях здійсните обрізання? Знайдете там що-небудь реакційне — і…

— У вас енциклопедії дореволюційні, товаришу професор, вони не мають нічого спільного з передовою радянською наукою…

— З передовою не мають — це таки правда. А з наукою — таки мають… Але ви не все знаєте, Щириця. Ну, щодо Брокгауза, то, може, справді… Та в мене ще є повний енциклопедичний словник Граната. А в ньому три останні томи видано при більшовиках. І товариші більшовики не втрималися від спокуси потрапити до енциклопедії, понаписували свої далебі не короткі і досить далекі від скромності автобіографії і мерщій втулили їх у ті три томи. Автобіографії просто розкішні! Народні комісари пишуть приблизно таке: «Спробував учитися в гімназії, але це мені набридло, я кинув гімназію і з четвертого класу пішов у революцію». Просто грандіозно: ощасливив революцію своїм неуцтвом, а тепер ще й вихваляється. Сталін про себе написав у третій особі, він уже тоді випробовував стиль майбутнього «Короткого курсу». Але непередбачливо дозволив надрукувати поряд з своєю біографією життєписи багатьох з тих, кого він згодом знищить, як ворогів народу. Чом би вам, Щириця, хоч і з запізненням не виявити належну пильність і не почистити як слід словник Граната? Сарданапал і Валтасар!

— До речі,— знов пішов я в наступ на Щирицю, — щось мені пригадується, ніби ви оце зовсім недавно були в захваті від Лаврентія Павловича Берія?

— Я? В захваті від цього кривавого ката?

— А в травні, пам’ятаєте? Геніальні вказівки з національного питання. Національні кадри, завдяки піклуванню Лаврентія Павловича, розправляють крила. Ура, слава, трам-тарарам!

— Ви мені не нав’язуйте, — Щириця блідо ворушив губами, задкуючи до дверей, — не шийте мені політичних звинувачень, товаришу Сміян, не дискредитуйте і не плямуйте мого чесного імені. Ви знаєте, скільки вже років я в партії? І я не дозволю! Ні, ні…

Він мало не перечепився через поріг, швидко перевернувся і пригинцем пірнув у темні сіни, а тоді й з будинку, не зачинивши навіть за собою дверей.

Професор витирав сльози, що виступили йому на очах від нестримного сміху.

— А ви кажете: вчені! — зустрів він мене після проводів Щириці.— Ми не вчені, ми — жертви всіх оцих щириць, оцих дрібненьких інквізиторів, які володіють здатністю проникати повсюди і, зачаївшись, можуть ждати слушного моменту хоч і всі сто років!

— Але ж великий інквізитор мертвий, — спробував я заперечити.

— Хто вам сказав, що він помер? Він просто перейшов у інший стан і з земної людини став богом. За одну тільки ніч витесали й відшліфували плиту з надтвердого вулканічного каменю, замінили нею давню плиту над входом до Мавзолею, і ось уже там, де був один напис «Ленін», маємо два: «Ленін. Сталін», у надрах Мавзолею, відсторонивши вождя революції, влігся її самозваний охоронець і захисник, до поклонінь генію революційної мислі автоматично додалися поклоніння генію революційної дії і безпощадності — віват академія, віват професори, віват, віват, віват усі щириці Радянського Союзу, табору соціалізму і всього прогресивного людства! Ти хотів цього, Жорж Данден, тепер маєш! Мені часто здається, що я — найщасливіша людина на світі. Обравши своїм єдиним богом землю, я вже не відступався від своєї віри, і це помогло мені в усіх випробуваннях життя. Я ніколи не боявся за себе, бо завжди володів мною вселенський страх за нашу всеплодющую матір. Справжній жах охопив мене тоді, коли землю відібрали в тих, хто доглядав її й голубив, мов свою дитину, і пустили під ніж кошмарних тракторних плугів, і земля закричала, заплакала, зсудомилася, мов той нещасний, з якого живцем здирають шкіру, і ніхто не почув того зойку, того стогону, того конання, бо нікому було чути, господарів землі різали так само, як і саму землю…

— Традиція підрізація — колективізація, — обережно втрутився я в повільні й тяжкі професорові роздуми. — Все те, про що ви говорите, Олексію Григоровичу, мабуть, відчували селяни, хоч не кожен мав мужність це визнати. Скажімо, мій батько, опинившись серед добровільних активістів, так і вмер з святою вірою в правильність генеральної лінії, натомість моя мати зберігала незалежність розуму навіть у найтяжчі часи. Але ж наша інтелігенція, розумовий потенціал народу! Де була вона? Чому мовчала? Може, Тичина тоді єдиний з усіх наважився в оцих гірко-іронічних словах про «підрізацію» передати те конання нашої землі, про яке ви щойно сказали, але ніхто не почув, не збагнув трагізму тих слів, а залізна сталінська машина заграбастала великого поета в свої трибки і перемолола так само, як перемолола Горького, Шолохова, Твардовського, привласнила їхнє слово, як колись християнська церква привласнила безмежно барвистий світ наших предків, і ми виростали в страшній порожнечі, безтямно вслухаючись у фальшиві заклики, брехливі обіцянки і облудливі запевняння. Може б і я так зостався глухим назавжди, коли б не зустрів вас і коли б не ввели ви мене в цей храм землі, в якому я тепер лишуся назавжди.

— Пишно сказано: «Храм землі», — пробурмотів Черкас. — Занадто пишно сказано. Земля вчить нас простоти, бо тільки в простоті — велич і вічність. Сарданапал і Валтасар!

Оксани ми не діждалися, я провів Олексія Григоровича до його книжкових печер, тоді пішов зустрічати Оксану, на землі вже все втихало, западало в сон, з велетенських небесних просторів сіявся на мене золотий зоряний пил, і я жахався від думки, що всі ті безкінечні паралельні світи теж населені розумними істотами, які живуть так само нерозумно, як ми, безтямно шукаючи, вигадуючи, народжуючи й мертво народжуючи