Павло Архипович Загребельний - Тисячолітній Миколай

і безнадійності Амаргеддону. Рід людський в якійсь дикій ошалілості добровільно низвергався до пекла, до геєни, може, недарма ще древні греки так небезпечно близько поставили ці два слова, що не повинні б ніколи зустрічатися: «Геєна — пекло» і «геннеа — рід».

— Страху на землі стає дедалі більше, а ще більше — підлоти, — за звичкою потираючи долонею надбрів’я, казав професор Черкас. — Тільки подумати: земля наша, така безмірно велика, могутня і всеплодюща, може стати просто жменькою праху, мертво затиснутою в сліпій п’ятірні ідіота, який добрався до влади. До речі, ви не звернули уваги: наші нові керівники були цього року на повітряному параді в Тушино на честь дня авіації? У товариша Сталіна це було улюблене заняття: соколиним зором стежити за сталінськими соколами в московськім небі. Але тоді соколи йшли перекидя порожняком, а тепер як: з атомними і водневими бомбами?

— Не звернув уваги, — сказав я, — було не до газет, бо мій брат саме здавав екзамени до інституту. Я вже казав вам, що, на щастя, все обійшлося благополучно, хоч я й не в захваті від його вибору. Бо що таке інститут культури, не знають навіть ті, хто там працює. Ні програм, ні планів, ні загального напрямку. Але будемо сподіватись на краще. Здається, це ваш девіз, Олексію Григоровичу, і мені трохи дивно бачити вас розгубленим.

— Це не розгубленість, а відчай!

— Чи ж вам впадати у відчай! Ви віддали все життя справі збереження землі…

— А тепер будь-який військовий міністр (їх чомусь соромливо називають міністрами оборони) або генерал може повестися з нею, як хлопчик, що надмірно надуває гумову кульку. І чого варта моя наука, всі мої зусилля? Я — вчений, світило? Нічого подібного, я просто грібся все життя в землі, як курка! Сарданапал і Валтасар!

У професора було дві улюблені пози. В степу — стояти навколішки, стовпчиком, мов ховрашок, розминати в пальцях землю, нюхати землю, розглядати кожну грудочку, гладити землю, ставати мовби її продовженням. А вдома — затишно влаштовуватися серед книжок, мати їх перед очима, з боків, відчувати спиною, не дивлячись, простягати руку, знімати з полиці потрібну книжку, точно знаючи, де яка стоїть, на якій сторінці та думка, що знадобилась ось зараз.

Приходячи до нас, він теж одразу вмощувався під книжковими полицями і вигримлював звідти цілий вечір, навіть не спокушаючись Оксаниними пиріжками, якими вона завжди намагалася почастувати професора.

Сьогодні Оксани ще не було з роботи, Олексій Григорович щойно влаштувався під моїми саморобними полицями, але поговорити як слід ми не встигли, бо щось стукнуло в шибку — раз і вдруге, і Черкас запитально звів на мене погляд.

— Наша мила Оксана?

— Навряд, — висловив я сумнів. — Їй ще рано, та й не стане вона стукати, бо дверей я ніколи не замикаю до її приходу.

Я пішов до сіней, відчинив надвірні двері. Нікого не було.

— Хто тут? — спитав я, виходячи в холодну темряву. Обережна тінь нечутно посунулася на мене збоку. Мов привид. Я мимоволі відсахнувся.

— Товариш Щириця? Партія, хоч і невидима, завжди присутня?

— Коли не заперечуєте, Миколо Федоровичу, я швиденько, на один моментик, — тихо мовив Щириця.

— Заходьте. Тільки попереджаю: в мене — професор Черкас.

— Моє шануваннячко, товаришу професор, — прослизнувши поперед мене, улесливо закланявся незванил гість, — перепрошую, що завадив ученій бесіді, але я швиденько, я до Миколи Федоровича в одній справі, ви ж не заперечуєте, Миколо Федоровичу?

— Може, ви роздягнетесь? — спитав я не дуже привітно, бо вже побачив, як видимається під полою бекеші сумнозвісний Щирицин гросбух, і не маючи сумніву, що партійний вожак знов вигадав якусь халепу нам на голову. Щоправда, коли поглянути на це філософськи… Платон, скажімо, і все прекрасне називав халепою, бо по-грецьки «халепа» означає «труднощі». А в нас на станції — це всього-навсього нікчемний Щириця — і більше нічого.

— Я на секундочку, — заквапився Щириця, — як оком змигнути, коли не заперечуєте… У вас же ж, Миколо Федоровичу, мається Большая Советская Энциклопедия?

— Ви бачите її на отих полицях.

— Міг би я зазирнути в п’ятий том?

Щириця і енциклопедія! Це вже ставало цікаво. Я підійшов до полиць, взяв тяжкий синій фоліант із золотистою цифрою 5 на корінці, подав Щириці.

— Будь ласка. Може, ви сядете? Незручно ж.

— Нічого, нічого, я швиденько і чепурненько. Отут біля столу, коли не заперечуватимете. Отак і отакечки, гарненько й чепурненько. Значить так: розгортаємо і читаємо. Главный редактор С. И. Вавилов. У чорній рамці, значить вмер. Не відповідає ні за що. Том, значить, 5, червова цифра, од слова «Березина» до слова «Ботокуди». Все ясно, хоч слова незрозумілі. Перегортаємо сторінку, читаємо: «Том подписан к печати 19.ІХ. 1950 г.» Бачите, Миколо Федоровичу, не ми ж його підписували!

Щириця торжествував, що не він підписував до друку п’ятий том енциклопедії, а я дивився на цього жалюгідного чоловіка і не міг збагнути, з якої речі він так радіє.

— Тепер як? — порядкував далі над томом Щириця. — Тепер знаходимо сторінку 21, а також 22, 23 і 24. Само знайшлося гарненько і чепурненько!

Він розгорнув том на вказаній сторінці, цілу сторінку займав якийсь портрет, витриманий у коричневатій гамі, блиснула широка лисина, блиснуло пенсне, гидкий качиний ніс мовби ожив і підозріливо нюхав нашу кімнату, але Щириця мерщій вихопив з-пїд бекеші свого гросбуха і ляпнув ним просто на ту лисину і на той ніс, а тоді з вправністю фокусника не знати й звідки видобув великі кравецькі ножиці і швидко зачикав по тому портрету, притискуючи його гросбухом.

— Що ви робите? — підскочив я до Щириці.— Хто вам дозволяв псувати мені енциклопедію?

— Я вилучаю звідси портрет кривавого ката Берії! — урочисто заявив Щириця. — Портрет, а також підлабузницьку статтю про цього мерзенного наймита і агента імперіалістичних розвідок! Партія не може дозволити, щоб присутність цього запеклого ворога псувала Большую Советскую Энциклопедию, найпередовішу енциклопедію в світі. Натомість ви маєте прислані вам з Москви нові сторінки.

Так само вправно і не простежувано швидко він висмикнув з гросбуха великий конверт, дістав звідти два задруковані аркушики, а портрет Берії і статтю про нього всунув у гросбух.

— Ось так, гарненько і чепурненько. Будь ласка, Миколо Федоровичу.

Я глянув на ті аркушики. Замість портрета кривавого ката — сторінка фотографій з краєвидами Берінгового моря. Велику статтю про вірного соратника товариша Сталіна замінило кілька дрібненьких нотаток, з яких можна було довідатися про бельгійського скрипаля Беріо, про трансурановий радіоактивний хімічний елемент беркелій, а також про реакційного англійського філософа, видного представника суб’єктивного ідеалізму Джорджа Берклі, порочну суть реакційної