Жан-Жак Руссо - Сповідь

місць, узятих з моїх праць про це мистецтво, написаних для «Енциклопедії» і переданих йому за кілька років до виходу його «Основ». Не знаю, чи брав він якусь участь у книзі, названій «Словник красних мистецтв», але я знайшов там статті, слово в слово списані з моїх, і притому задовго до того, як ці самі статті були надруковані в «Енциклопедії». (Прим. автора.)

214

«Листи з села» – твір Жана-Робера Троншена (виведеного в «Сповіді» як головний прокурор Троншен), прихильника аристократичної партії Женеви, супроти якої виступав Руссо. Як головний прокурор, він відкрив справу проти Руссо та домігся засудження автора і його книг «Еміль», «Суспільний договір».

215

Усі принишкли (лат.).

216

Я учинив гріх (лат.).

217

Фенелон – архієпископ м. Камбре та письменник, автор «Телемаха» (1699); Берне – женевський єпископ, який сприяв переходу пані де Варанс з протестантизму в католицьку віру; Катіна – маршал Франції, один з найвідоміших полководців короля Людовіка XIV.

218

«Діалоги Фокіона» (1763) – твір Маблі, в якому він висловлює свої політичні погляди у вигляді перекладу неіснуючого грецького рукопису афінського оратора та політичного діяча IV ст. до н. е. Фокіона.

219

У четверту частину аркуша (про формат книжки).

220

Це нещастя почалося з самого початку мого перебування в Івердоні; коли банерет Роген через рік чи два після мого від’їзду з цього міста помер, старий батько Роген з гіркотою повідомив мене, що знайшов у паперах свого родича докази його участі в змові, яка мала на меті вигнати мене з Івердона і Бернської держави. Ця обставина надзвичайно ясно доводила, що змова не була, як це стверджували, справою ханжів, оскільки банерет Роген не тільки не був святенником, а й доходив у своєму матеріалізмі та атеїзмі до нетерпимості й фанатизму. Втім, ніхто в Івердоні так не доглядав мене і не виявляв мені стільки уваги, похвал і лестощів, як зазначений банерет Роген. Він точно дотримувався улюбленого тону моїх переслідувачів. (Прим. автора.)

221

Флегетон – міфологічна вогняна ріка у підземному царстві, де перебувають душі померлих людей, які за життя скоїли вбивство кревного родича.

222

Івердон-ле-Бен – місто у Швейцарії.

223

Можливо, варто буде зауважити, що в мене залишився там завзятий ворог в особі такого собі пана Дю Терро, мера Верр’єра. Цього чиновника не надто шанували в окрузі, але його брат був чесною людиною і служив у конторі пана Сен-Флорантена. Мер іноді навідувався до брата ще до історії зі мною. Такі маленькі спостереження, самі по собі малозначні, можуть привести згодом до розкриття багатьох інтриг. (Прим. автора.)

224

Папоманія – вигадана Рабле країна з роману «Гарґантюа та Пантаґрюель» (1532–1564), де жили ревні католики, що вели боротьбу проти Папофігії, мешканці якої показали фігу портрету Папи Римського.

225

Рядок із байки Лафонтена «Диявол Папефігії».

226

Робота Пенелопи. – Дружина Одіссея Пенелопа вдень плела килим, а вночі розпускала, чекаючи чоловіка і не бажаючи погоджуватись на новий шлюб. Робота Пенелопи в літературі стала метафорою творення, яке неможливо закінчити.

227

Рукопис зберігається в Женевській бібліотеці.

228

В оригіналі слово «сповідь» використано у множині, що вказує на відсутність внутрішньої цілісності суб’єкта, на усвідомлення героєм-оповідачем хаосу свого внутрішнього світу та, відповідно, неможливості здійснити сповідь в однині (як одного «Я»). Традиційно «Сповідь» і Руссо, і Авґустина перекладають зі зміною числа на однину.

229

«Сповідь», як і рукопис «Юлії, або Нової Елоїзи», перейшли у власність Терези після смерті Руссо, яка доручила маркізу Жирардену опікуватися виданням. Жирарден написав «Лист про смерть Ж.-Ж. Руссо»; в його маєтку Шато де Ерменонвіль знайшов притулок в останні дні свого життя Жан-Жак Руссо, де був похований на тополиному острові, який за кілька днів до своєї смерті назвав місцем бажаного вічного спочинку. Острівець був названий Елізіумом (так називає свій сад героїня Руссо Юлія в романі «Юлія, або Нова Елоїза») і став місцем паломництва.

230

Поль-Клод Мульту (1731–1787) – пастор у Женеві, знайомий з Руссо з 1754 р., з міркувань совісті відмовився від сану; залишився вірним другом Руссо. В 1778 р. Руссо передав йому рукопис «Сповіді», першу частину якої той почав друкувати у 1781 році.

231

П’єру Дюпейру Руссо віддав перший варіант «Сповіді» та прямо висловив свою волю, щоб книжку було видрукувано після його смерті.

232

Саме цей варіант Тереза Левассер передала Конвенту. Він складається з усіх 12 книг і зараз зберігається в бібліотеці французького парламенту.

233

П’єр був присутнім на пам’ятній вечері Руссо та його батька, на якій було передано рукопис «Сповіді» Мульту у травні 1778 року.

234

Цитується за: Руссо Ж.-Ж. Предисловие к «Нарциссу» // Руссо Ж.-Ж. Педагогические сочинения. – М., 1981. – Т. 2. – С. 74, 76, 77.

235

Старобинский Ж. Поэзия и знание: История литературы и культуры. – Т. 1. – М.: Языки славянской культуры, 2002.

236

Філіп Лежен – французький соціолог літератури, найвідоміший дослідник автобіографії.

237

Журнал «L’Année littéraire» (Літературні роки) (1776–1791), девізом якого був вираз «Parcere personis, dicere de vitiis»: попри те, що у заголовках статей, які у відповідності до просвітницької традиції називалися листами, вказувалися конкретні імена (наприклад: Руссо, Вольтер), матеріал покликаний був засуджувати вади, не торкаючись життя особи. Про «Сповідь» Руссо матеріал міститься в «L’Année littéraire». – 4. – 1782. – С. 145–175.

238

Маска видавця дозволяє автору «Юлії, або Нової Елоїзи» відкрито брати на себе відповідальність за книгу та за читача, сформованого нею.

239

Зібрання творів, І, Сповіді. Інші автобіографічні тексти. – Галлімар, Плеяда, 1959. – С. 1148–1155.

240

У четвертій частині «Еміля» вустами вікарія з Савойї проголошується думка Руссо про те, що релігія коріниться у почутті. Цю думку не могло сприйняти тогочасне суспільство беззастережно, її вважали зухвальством. Вийшов наказ заарештувати Руссо, і він змушений був тікати спочатку до Невшателя (тоді прусського Ноєнбурґа), а потім до Англії.

241

Цитується за книгою французького історика та літературознавця Шюке А. М. (1853–1925) «Ж.-Ж. Руссо», яка написана в 1896 р.

242

Архангел гучними звуками сурми повідомить про воскресіння мертвих для Страшного суду. Використання цієї метафори в тексті Руссо покликане підкреслити об’єктивність суджень про себе в різні періоди часу, які відійшли, стали