Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Одну хвилинку…

Гевлок був почав щось говорити, однак Алекс хапнув його за

руку й мовчки похитав головою.

— Ми заберемо енергію з рейкотронової мережі, переведемо її

до мережі головної й використаємо для розігріву рушійної маси

тяги, — нарешті видала вона свій план.

— Ага, — погодився Алекс.

— Хоч і з утратами на кожнім кроці. Недієво, як по правді.

— Ага, — розагакався Алекс.

— Коли ж рушійна маса буде вже в системі, добре було б і не

чіпати тієї енергії, — провадила вона. — Алексе! Скільки

прискорення дасть кораблеві двокілограмовий бовванець, вилітаючи із швидкістю п’ять кілометрів за секунду?

— Достатньо, — з хитренькою посмішкою відповів Алекс. —

Тільки вистрілювати треба, коли увімкнуто головний привід.

— Як на мене, то це ми ніби ще один двигун здобули, — сказала

Наомі, даруючи й пілотові усмішку.

— Гм! — вклинився в їхній діалог Гевлок. — Після того удару

шатлом корабель прокручується потроху? То чи не утруднить це, знаєте, приціл?

— Це й справді неабияка проблема, — визнала Наомі. — Нам

треба мати певність, що ми вистрілюємо точно тієї мілісекунди, коли обидва кораблі й кабель перебувають на одній лінії.

Людина такої точності не вичислить. Але наш «Росі» це втне, якщо я скажу йому, що нам треба.

— А «Барба» хіба не на лінії нашого польоту? — допитувався

Гевлок.

— Це так, — визнала Наомі, промовляючи лагідним, але

твердим голосом. — Тож тут ось яка послідовність: «Росі» клює

носом, коли ми прокручуємось після моменту стрільби, потім ми

вистрілюємо гарматня, потім задираємо його носа вгору, аби

утриматися від обертання навколо нової осі. На щастя, ці

двигуни працюють.

— Це звучить, — визнав Басія, — як щось дуже складне.

— Ну що ж, — мовила Наомі, всміхаючись і підморгуючи. —

Хоча воно є найскладніша з усіх навігаційних програм, котрі

тільки доводилося мені складати, за пару годин я введу її в наш

комп’ютер.

— Не знаю, людоньки, як воно вам, але я схвильований тим, що маю честь реалізувати цей план, — сказав Алекс. — Тож до

праці!

* * *

Басія сидів і дивився на годинник, що відраховував години й

хвилини до загибелі його доньки.

Наомі сиділа за своєю консоллю й швидко друкувала. Та

символічна

мова,

якою

вона

послуговувалася

для

програмування навігаційних систем «Росинанта», нічого не

означала для Басії. Стежити за її роботою було мов слухати

когось, хто говорить незрозумілою тобі чужою мовою: знаєш, що

то йде якась інформація, а значення її не вловиш. Але все-таки

він стежив за її роботою, бо знав, що старша помічниця складає

таку програму, яка може додати скількись дорогоцінних хвилин

тому годинникові. А мо’, й годин. Але не днів.

Алекса не видно було — вернувся до пілотської. Але він час від

часу надзвонював до радіорубки, уточнюючи якісь деталі її

програмування, тож вочевидь стежив, зі свого місця, що та як

вона планує. Щось просив пояснити йому, дещо підказував, але

й його слова лишалися беззмістовними для Басії — достоту, як і

оті символи на екрані Наомі.

Гевлок тим часом спустився наниз, аби знайти в трюмі

рятувальні бульбашки й доправити їх до головного шлюзу.

Рейкотронний план міг і не спрацювати, отож наступним

кроком мала стати евакуація стількох людей з «Барбапікколи», скільки міг прихистити у себе «Росинант».

Усе це були просто ігри на затягування часу. Героїчними

зусиллями над рейкотроном підрятувати «Барбу» — щоб іще хоч

трішки довше побула вона в небі. А як це не вийде, то врятувати

десятків два душ з її залоги й пасажирів, пересадивши їх на

«Росинанта», поки вона не впала на планету. Не забирати

двадцяти-скількох душ — то вони допоможуть швидше

вичерпати її запаси повітря, води й харчів: ефект пастки, поміщеності в смертоносну бляшанку.

Але всі робили без ремства хто що міг. Боролися, працювали, придумували хитромудрі плани, щоб виторгувати чимбільше

часу. Басія не сумнівався: навіть щоб додати лише кілька хвилин

одне одному, вони працювали б так само тяжко й самовіддано.

Досі йому