Айн Ренд - Джерело

— Ґейле, заради Бога, Ґейле, це ж був усього лише будівельний проект! — лементував Алва Скаррет.

Вайненд безпорадно поглянув на нього:

— Гадаю, неможливо змусити вас, телепнів, зрозуміти, що йдеться не про це. Гаразд. Писатимемо про будівництво.

«Знамено» надрукувало викривальні статті про будівельну галузь: про підкупи, некомпетентність, споруди, що їхнє будівництво коштувало вп'ятеро дорожче реальної вартості, про зведені будинки, де ніхто не живе, про жахливі проекти, що їх схвалювали, ними захоплювалися, що їхнє існування пробачали і захищали в ім'я священної корови з назвою альтруїзм. «Кажуть, що дорога в пекло вимощена добрими намірами, — писало „Знамено“. — Можливо, це тому, що ми не навчилися розрізняти тих намірів, що вони справді дають добро? Хіба не пора навчитися? Ніколи ще не було так багато добрих намірів, якими б так голосно вихвалявся світ. А лише погляньте на нього…»

Редакційні статті у «Знамені» писав Ґейл Вайненд — стоячи за столом у наборному цеху, так як він писав завжди, синім олівцем на величезних аркушах газетного паперу, сантиметровими літерами. Він підписував статті «Ґ. В.», і його знамениті ініціали ще ніколи не здавалися такими нерозважливо-гордовитими.

Домінік одужала й повернулася до заміського будинку. Вайненд приїжджав додому пізно ввечері. Він використовував кожну нагоду привезти Рорка. Вони разом сиділи у вітальні, що її вікна було прочинено у весняну ніч. Темні схили пагорба м'яко скочувалися з-під стін будинку до озера, а озеро поблискувало між деревами далеко внизу. Вони не розмовляли про справу чи майбутній суд. Але Вайненд розповідав про свій «хрестовий похід», не посилаючись на особистості, наче це ніяк не стосувалося Рорка. Вайненд стояв посеред кімнати і казав:

— Згоден, це було мерзенно — все існування «Знамена». Але ця справа реабілітує все. Домінік, я знаю, ти ніколи не могла зрозуміти, чому я не соромлюся свого минулого, чому люблю «Знамено». Зараз ти почуєш відповідь. Влада. Я мав владу, сили якої ніколи не перевіряв. Тепер вони побачать її. Вони думатимуть те, що я хочу їм втовкмачити. Робитимуть те, що я скажу. Бо це моє місто, і керую в ньому я. Говарде, до того часу як ти увійдеш до зали суду, я скручу їх так, що не знайдеться присяжних, які наважаться тебе засудити.

Уночі він не міг спати. Він не відчував бажання спати.

— Ідіть спати, — казав він Домінік і Роркові. — Я піднімуся за кілька хвилин.

А потім Домінік зі своєї спальні, а Рорк із гостьової кімнати навпроти вестибюля годинами чули Вайнендові кроки на терасі, і ці кроки лунали з радісною невтомністю, наче кожен був реченням, кинутим якорем, заявою, пожбуреною на підлогу.

Якось, коли пізно вночі Вайненд відправив Рорка і Домінік спати, вони разом піднялися сходами і зупинилися на першому сходовому майданчику; почули різкий тріск сірника, запаленого у вітальні; цей звук створював в уяві образ рвучкого руху руки, що підпалює першу з цигарок, які він куритиме до світанку, маленьку цятку вогню, що знову й знову перетинатиме терасу в такт із його кроками.

Вони поглянули вниз, а потім одне на одного.

— Це жахливо, — сказала Домінік.

— Це чудово, — заперечив Рорк.

— Він не може допомогти тобі, хоч би що робив.

— Знаю, що не зможе. Але не в цьому річ.

— Він ризикує всім, що має, заради тебе. Він не знає, що порятувавши тебе, він втратить мене.

— Домінік, що для нього гірше — втратити тебе чи програти свій «хрестовий похід»? — Вона з розумінням кивнула. Він додав: — Ти знаєш, що він не мене хоче врятувати. Я лише привід.

Вона підняла руку і легко торкнулася до його щоки самими пучками пальців. Вона не могла дозволити собі більшого. Потім повернулася і пішла до своєї спальні, слухаючи, як він зачиняє двері гостьової кімнати.

«Хіба не закономірно, — написав Ланселот Клоукі у поширеній багатьма газетами статті, — що Говарда Рорка захищають газети Вайненда? Якщо хтось сумнівається у моральних аспектах цієї справи, ось доказ того, що і хто на чому стоїть. Вайнендові газети — цей оплот жовтої преси, вульгарності, корупції та наклепів, ця організована образа громадського смаку та пристойності, це інтелектуальне підземне королівство, очолене людиною, яка має менше принципів, ніж канібал — справжні оборонці Говарда Рорка, а Говард Рорк — їхній справжній герой. Присвятивши все своє життя підриву моральності преси, Ґейл Вайненд, ясна річ, підтримує зараз свого неотесаного приятеля-підривника».

— Усі ці пустопорожні балачки навколо, — заявив Ґас Вебб під час публічної промови, — маячня. Це звичайне шахрайство. Цей хлопець, Вайненд, нагріб купу, я про купу грошей, луплячи всі ці роки останню шкуру з лохів у царині нерухомості. Хіба йому подобається, що держава втрутилася і викидає його з бізнесу, щоб маленькі людиська отримали гідний дах над головою і сучасний туалет для своїх дітлахів? Можу закластися на останні черевики, йому це не подобається, анітрохи. Ці двоє змовилися, Вайненд і його рудий приятель, і якщо вам цікава моя думка, цей приятель дістав чималий куш від містера Вайненда за те, що провернув справу.

«Згідно з інформацією, отриманою від обізнаних джерел, — писала радикальна газета, — Кортландт став лише першим кроком у гігантських планах підриву всіх будівельних проектів, кожної державної електростанції, пошти і школи у США. Змову очолює Ґейл Вайненд — як ми бачимо — й решта, таких як і він, пихатих капіталістів, серед яких наші найбільші грошові мішки».

«Занадто мало уваги приділили жіночому погляду на цю історію, — писала Саллі Брент у „Нових кордонах“. — Роль у цій історії місіс Ґейл Вайненд — щонайменше дуже сумнівна. Хіба це не цікавий збіг обставин, що місіс Вайненд так вчасно відіслала нічного сторожа? І чому її чоловік намагається стрибнути вище власної голови, захищаючи містера Рорка? Якби ми не були засліплені дурною, безглуздою, старомодною галантністю, коли йдеться про так званих прекрасних дам, ми не дозволили б злегковажити цією частиною історії. Якби ми не ставилися так шанобливо до соціального статусу місіс Вайненд і так званого престижу її чоловіка, який виставляє себе останнім дурнем, — ми поставили б кілька запитань про те, чи справді вона ледь не померла під час тієї пригоди. Звідки ми знаємо, що саме так і було? Лікарів можна підкупити, як і будь-кого, а містер Ґейл Вайненд — фахівець у таких питаннях. Якщо ми візьмемо все це до уваги, то зможемо побачити обриси чогось дуже схожого на найогиднішу брехню».

«Позиція Вайнендової преси, — написала спокійна, консервативна газета, — незрозуміла і ганебна».

Наклад «Знамена» щотижня дедалі стрімкіше зменшувався, нагадуючи падіння кабіни ліфта. Наклейки і