Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

чи заперечувати, це — справа політичних поглядів. Та кожна людина зрозуміє, що ідеологію неможливо знищити силою, як і покінчити з нею війною. Тому не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», що прихована фальшивим прапором боротьби за “демократію”» («Правда», 01.11.1939)...]

І нехай не вводить в оману легковірних сьогочасна зовнішня «благопристойність», навіть толерантність, тобто терпимість нинішніх необільшовиків — зараз вони биті. Та варт буде їм — за допомогою ностальгійних мрійників про минуле — дорватися до влади, як вони ні на мить не завагаються перед необхідністю проведення «оздоровчого» кровопускання — аж до розгортання повномасштабної громадянської війни, бо вони й нині, як наголосив у згаданому інтерв’ю «Бульварові» останній генсек КПРС М. Горбачов, «все так само роблять, через коліно»...

(обратно)

75 Насаджуванням рабської психології «гвинтика» переймалася не лише надпотужна репресивна система (найбільш уражені вірусом «дрібнобуржуазної» психології власника, себто схильні до економічної, а отже, й політичної незалежності верстви населення винищувалися з усією «революційною» безжальністю «як клас», що становив потенційну небезпеку грандіозним планам «перетворювачів» світу), до процесу «научення» широко залучалися не менш потужні та агресивні засоби ідеологічної обробки, зокрема кіно, публіцистика, навіть поезія: «одиниця — нуль», усією силою авторитету та популярності переконував В. Маяковський, закликаючи «згрудитись» навколо партії більшовиків. І, врешті–решт, вивели–таки «нову історичну спільноту людей», основою життєдіяльності яких були не загальнолюдські цінності, а, як запевняла радянська пропаганда, «марксистсько–ленінська ідеологія як панівна форма громадської свідомості». Ідеологічно зомбований широкий загал цієї жахливої штучної комуно–більшовицької мутації справді «був задоволений» своїм злиденним станом, позаяк єдиною його альтернативою було перебування у спеціальних «виховних» закладах режиму: таборах, тюрмах чи психлікарнях, які за рівнем свого руйнівного впливу були ще гіршими, аніж перші. Та й ремствувати нібито не було особливих причин: важко усім, тож нема чого дошукуватися причин та відповідальних за таке становище — треба трохи «потерпіти», а там, як будуть реалізовані грандіозні задумки партії, стане краще — «вершини комунізму», вправно підсвічені брехливою ідеологією, здавалося, присувалися все ближче. Тож і нині колишні радянські люди у більшості своїй психологічно налаштовані на терпляче очікування подачки від держави, на сподівання якогось «чуда», замість того аби бодай намагатися власними зусиллями досягти змін. І не тільки «прості»: порівняйте безпорадно–невдоволене ремствування високопоставленого українського державця з приводу того, що, мовляв, «стільки літ ми уже незалежні, а нічого доброго не видно» (Академик Петр Толочко... — 1995), із життєвою позицією Дж. Кеннеді, який закликав своїх співвітчизників не запитувати, що дала їм Америка, а навпаки, спитати себе, що вони самі зробили для неї.

(обратно)

76 Ще на початку 70–х років Президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Левицький, наголошуючи, що «всі знавці совєтських відносин стверджують, що СССР знаходиться напередодні цілковитого банкрутства свого господарства» і «ніякі реформи тут не поможуть», дійшов висновку (Левицький, 1975. — с. 165–166), «що процес падіння [СССР] вже ввійшов у свою рішальну стадію».

(обратно)

77 Як і було заведено в компартійній імперії, першими кинулися на виконання відповідального завдання партійної верхівки щодо «правильного висвітлення» перебігу війни і повели вперед у тій брехливій кампанії партійно–ідеологічні органи. Так, «Военно–политическая ордена Ленина академия имени В. И. Ленина» спішно започаткувала серію «Великая Отечественная война Советского Союза», у першому випуску якої видала брошуру полковника (доцента!) І. Анісімова, присвячену висвітленню початкового — до розгрому німецьких військ під Москвою — періоду війни. Звіряючись із вказівками Сталіна, який ще у своїй доповіді про XXVII річницю жовтневої революції 6 листопада 1944 р. Виправдовував власні прорахунку (і приховував справжні наміри) тим, що «...миролюбні нації, бувши не зацікавлені в новій війні, зазвичай запізнюються з підготовкою до неї», а тому, мовляв, на відміну від «агресивних націй», себто німців та їх союзників, які «в теперішній війні ще до початку війни мали вже готову армію вторгнення», ми «не мали навіть цілком задовільної армії прикриття мобілізації (виділено в цитованому джерелі. — М. Л.)», автор далі озвучує й іншу підказку вождя: «170 дивізій німців, озброєних тисячами танків і літаків, були присунуті до кордонів СРСР і несподівано кинуті проти країни Рад» (1947. — с. 8–9).

Характерно, що, як тільки за справу «висвітлення» взялись професійні фальсифікатори, рівень безсоромної «історичної» брехні одразу ж сягнув захмарних висот. Ось, наприклад, як подавалися у цьому «академічному» виданні втрати Вермахту (с. 18): «Тільки впродовж перших трьох тижнів війни проти Радянського Союзу німці зазнали втрат, які в декілька разів перевищували всі їхні втрати протягом двох років війни на Заході. Вони втратили вбитими, пораненими та полоненими не менше 1 мільйона солдатів і офіцерів, близько 2300 літаків і 3000 танків». Недарма в народі кажуть, аби почати, а там воно піде. Розохочені таким «вдалим» початком, компартійні «історики» продовжують піднімати планку брехні. Вже на наступній сторінці читаємо: «На кінець другого місяця війни втрати німців становили 2 мільйони вбитими, пораненими та полоненими, 8000 танків, 10000 гармат і 7500 літаків». Важко навіть уявити, аби щось подібне видав ошелешеним читачам (та не «простим», а слухачам військових академій, що тільки–но повернулися з фронту — неважко уявити, з яким настроєм вислуховували вони розсипи тих «перлів»!) бойовий генерал чи офіцер, а от кабінетним «комісарам», які розповідали колишнім фронтовикам про «Начало Великой Отечественной войны», певно, здавалось, що на іу пору («начала»!) уславлена РСЧА вже стояла коло стін Берліна!

Та найдивовижнішим було те, що ця маячня, перерісши із «стенограммы лекции» в «краткий исторический очерк», через п’ять років дослівно перетече на сторінки офіційного видання «Воєнного издательства Воєнного министерства Союза ССР» (Анисимов... — 1952. — с. 20–21). Разом із тими ж вказівками непогрішимого вождя і неодноразовими нагадуваннями авторів про «несподіваність нападу» та «величезну чисельну перевагу [німців] у живій силі, танках і авіації...» (там само. — с. 11–12). Мабуть, сам Геббельс, якого радянська пропаганда узвичаєно подавала як саме втілення неймовірної брехні, перевернувся в могилі — від чорної заздрості...

(обратно)

78 Між тим, Гітлер дійсно