Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

процент українського населення, після передачі цього округа зі складу УРСР до Північнокавказького краю РРФСР, врешті–решт було закрито всі українські школи, і тепер там нема жодної української школи. Як правило, в усіх прилеглих територіях з українською більшістю населення відсутні українська газета, український театр, українська книжка, український клуб».(обратно)

70 Звісно, не революції, як такій, а лише більшовицькому режимові, який використав її для запровадження необмеженої своєї влади, бо повсталі, зокрема, вимагали «визволення всіх політв’язнів», негайного переобрання Рад, оскільки останні вже «не виражали волю робітників і селян», та скасування «всяких політвідділів», вважаючи, що «жодна партія не може користуватися привілеями для пропаганди своїх ідей», тим паче — «отримувати від держави засоби на це», себто вимагали скасування однопартійності (Из резолюции... — с. 253–254). Утвердження подібних поглядів справді було смертельною загрозою для режиму.

(обратно)

71 Серед найвідоміших, зокрема, можна згадати Спілку визволення України (СВУ), судовий процес над якою навесні 1930 р. спричинив розгром української інтелігенції — у «справі» проходило кілька десятків видатних діячів науки та культури, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, В. Дурдуківський, М. Слабченко, Л. Старицька–Черняхівська та інші, вина яких «полягала в тому, що вони, за свідченням одного з підсудних, ставили своїм завданням змагання за “опанування різних ділянок народногосподарського та національно–культурного життя, піднесення національної і політичної свідомости і розуміння національно–господарської окремішности України”» (Боротьба... — 1995. — с. 552); Комітет визволення України (КВУ), члени якого переважно студенти київських вузів, розповсюдив листівку «Звернення до всіх пригнічених Московщиною людей України», у якій «відкрито висловлювали думки... про необхідність національної революції» (Сахно, 1995); Спілка української молоді (СУМ), приєднана в 1926 р. до СВУ (Спілка... — 1995. — с. 957), з 1928 р. набула значного поширення серед червоноармійців, а в 1929 р. розкрита разом з СВУ.

(обратно)

72 Як свідчать архіви КДБ УРСР (Санников Г. 3. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. — М., 202. — с. 509), збройний опір радянській окупації тривав до середини 1955 р.

(обратно)

73 А ось як про перебіг цих подій згадують колишні матроси «Сторожевого», частину з яких було ув’язнено (Кто он... — 1990): «Ревіння літаків... Удар у лівий борт, падаємо на стелажі з–під посуду. Б’ють авіаційні гармати — по палубі, бакові... Два удари по курсу (дві бомби такі самі). На камбузі упало все, що могло упасти. Нудить. Корабель немов стрибнув і завмер... Стрілянина. Тиша...» Цікава історична паралель: у 1941 р. «юнкерсами» Герінга саме в Ірбенській протоці було потоплено радянський есмінець «Сторожевой»...

(обратно)

74 Про це ж, до речі, пише й відомий медик і публіцист, академік В. Войтенко (1996. — с. 55): «Дзержинський народився поляком, Ягода — євреєм, Єжов — росіянином, а Берія — грузином. Ну то й що? Всі вони мордували людей насамперед тому, що були більшовиками», або, як написала на Українське радіо В. Милорадова з Донецька, «інтернацистами». Національність тут, справді, ні до чого. Варто було, скажімо, у «панській» Польщі прийти до влади комуністам, як вони негайно вдалися до запровадження «сталінської моделі національної політики» — із застосуванням, ясна річ, сталінських методів з їх неодмінним терором, масовими депортаціями і навіть рішеннями Політбюро ЦК Польської робітничої партії про «радикальне загострення репресій щодо українців» та облаштування на території колишньої філії гітлерівського Освенціма в Явожні власного концтабору, серед 3873 в’язнів якого було «греко–католицьке і православне духівництво, майже вся українська інтелігенція, а передусім сільське населення, запідозрене у наданні допомоги УПА» (Акція «Вісла». — 1997. — с. 25, 31). Як наголошує польський дослідник Є. Місило, «смерть 160 в’язнів від голоду, тортур, самогубств на табірних дротах зробила Явожно символом польської повоєнної національної політики» (там само). Те саме чинили китайські, ефіопські, кампучійські й інші більшовики: безжалісно винищували мільйони співвітчизників у революціях, нескінченних громадянських війнах, голодоморах, різних економічних та соціальних експериментах, покликаних підтвердити «істинність» різних «теорій» на кшталт «теорії» класової нерівності, старшої сестри гітлерівської «теорії расової чистоти».

[До речі, те, що фашизм і більшовизм практично «близнюки–брати», не соромилися визнати й самі більшовицькі вожді. Так, М. Бухарін у доповіді Комінтерна на XII з’їзді РКП (б) зазначав (Двенадцатый... — 1923. — с. 249): «Характерним для методів фашистської боротьби є те, що вони більше, ніж яка б то не була партія, засвоїли й використовують на практиці досвід російської революції. Якщо їх розглядати з формальної точки зору, тобто з точки зору техніки їх політичних прийомів, то це повне використання більшовицької тактики і спеціального російського більшовизму: в розумінні швидкого збирання сил, енергійної дії дуже міцно збитої військової організації, в розумінні певної системи кидання своїх сил, “учраспредов”, мобілізацій і т. ін. та нещадного знищення противника, коли це потрібно і коли це породжується обставинами». Не цурався спільних ідеологічних коренів і фюрер. Частий співрозмовник Гітлера в першій половині 30–х років XX ст., голова Данцизького Сенату Г. Раушнінг згадує (1993. — с. 300): «Гітлер не ухиляється від зізнання, що багатьма своїми методами і політичними міркуваннями він зобов’язаний марксизмові». «Я багато чому навчився у марксистів... — говорив Гітлер (там само. — с. 148). — Я вчився їх методам... Робітничі спортивні союзи, заводські спілки, масові марші, пропагандистські прокламації, написані в дохідливій для мас формі, — усі ці “нові” засоби політичної боротьби в основному беруть своє начало у марксистів. Мені достатньо було взяти у них ці засоби і вдосконалити їх — і ми одержали, що нам потрібно...» А після того як ці червоно–коричневі близнюки скріпили свою дружбу кров’ю розтерзаної спільними зусиллями Польщі, рафіновані кремлівські «антифашисти» вже не соромилися виступити на захист ідейних братів. У доповіді на п’ятій (позачерговій) сесії Верховної Ради СРСР голова радянського уряду В. Молотов, котрий узвичаєно закинув правлячим колам Англії та Франції докір за «політику розпалювання війни проти Німеччини», наголошував: «Ідеологію гітлеризму, як і будь–яку іншу ідеологічну систему, можна визнавати