Марлон Джеймс - Коротка історія семи вбивств

зі свідків стверджував, що стрілянину вела не банда, а один з її учасників, можливо ватажок. Однак усе засвічувало почерк, характерний саме для банди „Шторм-група“ — нетривкого союзу ямайських головорізів, що постав на насильстві, властивому третьому світу, і на колумбійських наркогрошах; злочинний синдикат, що лише за кілька років став грозою всього Східного узбережжя».

Юбі забирає в мене «Нью-йоркер».

— «Частина 4: Ті-Рей Бенітез і джемдаунський слід». Ти цей шмат уже надіслав?

— Так.

— Тобі ж гірше. Бо прямо зараз ти їм подзвониш і внесеш купу правок.

Десять

  жосі. Ну серйозно, hombre. Джосі.

Його навіть не видно. Моє поле зору загороджене матрацом, який він з обох рук жбурнув у мене. Я встиг відскочити до того, як він схопив металевий каркас ліжка і тріснув ним об ґрати. Матрац пом’якшив удар, але спинка все одно вдарилася об пруття так, що посипалися іскри. Я відскочив у коридор, хоча, звісно, проломити ті ґрати Джосі все одно б не зміг. Тепер він у темряві зі звірячими риками намагається віддерти від стіни раковину умивальника, а та не піддається.

— Джосі...Джосі... Джозефе.

— Чого тобі, бомбоклат, треба?

— Ти не перший у буцегарні, хто пробує вирвати умивальник або унітаз.

— СРАНЬ!

Я біля вхідних дверей, намагаюся лівою рукою відіпхнути від себе матрац і каркас ліжка. Не виходить ні те ні інше. В ту мить, коли я проштовхую крізь прути праву руку, він її хапає. — Якого біса, Джосі?

— Не джосяй тут мені, вилупку! Якщо я можу з легкістю прибити вагітну суку, то що, ти думаєш, я зроблю з тобою?

Він сильно смикає мене за руку на себе, і я вдаряюся об ґрати скронею та правою бровою.

— Всякі паскуди будуть тут зі мною жарти водити.

— Джосі...

Він знову шарпає мене на себе, затягуючи всередину все плече. Ґрати б’ють у груди, а він намагається проштовхнути мене крізь них.

— Джосі...

Миготить світло — напевно, це я моргаю.

— Джосі, відпусти... Будь ласка... Боляче.

То відблиск від мачете, що сяє, як новий.

— Хочеш знати, що сталося з четвертим фараоном, який приходив сюди мене пришити?

— Боже мій, Джосі...

— Але ми з тобою чесні один з одним, тому я даю тобі вибір. Вище ліктя чи нижче? Думай гарненько: я чув, протези нині дорогі.

— Боже мій...

— Ха-ха. Гляньте на Доктора Лава: він уявляє себе крутим, бо, бачте, підривав літаки і вбивав старих людей, яким все одно дорога на той світ. Заявляється так, ніби я чекаю на колінах, яку кістку він мені кине. Га? Скільки можна мене недооцінювати, вилупку? Ти ще не втомився від того, що я тобі весь час демонструю: так, лезо — в тебе, але руків’я — як бачиш, у мене? Тож вибирай, вилупку.

Він змахує мачете над моїм ліктем і розсікає шкіру до крові.

— Вище ліктя...

Він змахує нижче ліктя, цього разу глибше і знову з’являється кров.

— ...чи нижче? Даю тобі на роздуми п’ять секунд, або все вирішу сам і відітну по саме плече.

— Джосі, ні.

— П’ять, чотири...

— Боже мій...

— Три, два...

— У тебе є ще одна, Джосі.

— Ще одна що? Секунда? Зате в тебе її нема.

— Ще одна кровинка. Син, Джосі.

Блискуче лезо зникає в темряві.

— У тебе є ще один син.

Мачете з’являється знову, але вже біля мого горла. Він усе ще смикає мою руку через ґрати.

— Господи... Джосі!

— Що ти щойно сказав?

— А то ти не чув! У тебе є ще один син. Ти думаєш, ми не знаємо? Твій первісток мертвий, дівчинка теж, і син у тебе залишився всього один, Джосі. І якщо ти не думаєш, що за ним прийдуть, то клянуся Богом: ось оцією другою рукою я випатраю його, як довбану рибину.

— Що-що? Як це ти, цікаво, зробиш, якщо стечеш кров’ю, навіть не діставшись виходу.

— Бо твоя правда, Джосі: я не сам. А ти ж як думав, hombre? Що я прийду сам, як ідіот? Я що, тебе не знаю? Гадаєш, таткові головорізи вбережуть його від мене? Я Доктор Лав, довбню. Ти, схоже, забув мій послужний список. Тож краще відпусти мене.

— Я схожий на довбаного ідіота? Відпустити тебе, щоб ти стулив два дроти і підірвав мій бісовий дім?

— Ні, mijo, щоб я, навпаки, відкрутив ті дроти і цього не сталося.

Перш ніж відпустити мене, він відкидає мачете. Я хапаюся за руку, хоча тепер залишається тільки чекати, коли кров утихне.

— Я так розумію, що туалетного паперу в тебе немає? Та певно, що ні.

— Треба було тебе вбить!

— Ну і що з того, якби ти мене вбив, Джозефе? Замість мене підіслали б іще когось. Не такого рідного.

Він відходить, відтягує каркас ліжка від ґрат і той з гуркотом падає. Матрац зісковзує на підлогу. Джосі сідає на пружини, але на мене не дивиться.

— Чого Юбі хоче від мого сина?

— Нічого він від нього не хоче. Він і від тебе нічого не хоче. Головне, щоб ти не пхався в Нью-Йорк.

— А чого хоче ЦРУ?

— Раста на ЦРУ не працює. Вибач, поганий жарт. Я тут не для того, Джосі, щоб розказувати, хто мене прислав. Розслабся, нікому твій син не потрібен. Як на мене, то нехай він стає хоч таким, як ти, — принаймні це буде status quo. З цим, віриш чи ні, були згодні всі, поки ти сам не обісрався. Тобі не вистачило розуму попастися бодай тоді, коли при владі був твій уряд.

— Льюїсе, я не хочу, щоб хтось торкався мого сина.

— Я тобі вже сказав, Джосі: мені твій син не потрібен.

— Але ти справді підклав вибухівку в мій дім?

— Звісно ж, я підклав вибухівку. Ми обидва знаємо: у тебе нюх на блеф.

Він сміється, я теж. Шкода, що тут нема де присісти. Він усе ще сміється, коли я вмощуюся на підлозі, спиною до коридорної стіни, не спускаючи при цьому очей із Джосі.

— Але ти вперто не кажеш, хто тебе прислав.

— Я думав, ти вже сам здогадався. Я звітую