Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

я також, синку! Ще ззамолоду… ззамолоду. Бувало, як загуляю перед панами на Мадярщині, то аж в очах мені миготить. А найбільше округ вогню. Та й через той проклятий танець запропастила я свою долю.

– Через який танець? – спитав Гриць, що не розумів її оповідання.

– Та через он той танець, що іноді молодим циганам, окрім ворожбитства, дає ніби заробок. Але ж бо й танець, синку. Ади! – я тобі покажу, щоб знав ти, у кого був! – і тут же почала стара, сива Мавра гуляти перед молодим хлопцем легкими граціозними кроками на самих майже пальцях, зручно викручуючись та в пасі вигинаючись, причім намагалася собі ще до танцю приспівувати.

Гриць дивився якийсь час, не кліпнувши, мовчки на стару. Відтак обгорнуло його несказанно сумне почуття за бідною опущеною женщиною, що ось намагалася вдоволити його всім найкращим, що лише знала. Задихавшись неабияк, вона все-таки не переставала поясняти танець, що давав «хліб» і що, очевидно, становив колись гординю і все горе її бідного життя…

Він устав і відвернувся до вікна, а вона докінчила танець і впала втомлена перед ним на землю.

– От такий танець, синку! – сказала, віддихаючи важко та сідаючи рівно, коли тим часом він вийняв з череса гроші і кинув співчутливим рухом і поглядом в її подолок.

– От сей танець гуляла я в пусті і в містечках, але довше, як оце перед тобою, бо була молода і годна. Чардаш зветься він. А пани, що переїздили через пусту і попри наші шатра, поступали до нас і любувалися тим. Окрім мене, гуляли і другі наші цигани й циганки. Відтак посилав мене ще Раду в сусіднє недалеке містечко по милостині і ворожити – і то було найгірше. Раз – і другий – і третій, синку, аж доки не скінчилося все. Відтак ми відти забралися. Давно було то все, синку… давно, дав-но, і Мавра була тоді молода і гарна…

Гриць знов наложив люльку, а вона, предивно оживлена його присутністю, говорила далі.

– І я, синку, мала б тепер такого сина, як ти, – впевняла чудовим щирим поглядом своїх прегарних сумних очей, – якби не любов за плечима, а з нею і гріх; а то гріх зраджує все, і тому, синку, я нині сама, сама на ціле село, на цілу гору, на цілий ліс. Не дай, Господи, нікому такої долі, як моя. Ніхто тобою не журиться, чи ти живий, чи мертвий. Живеш враз з дикою звірюкою в лісі, а більше нічого. Мала родичів, – почала знов чи не механічно з привички, – і стратила їх. Мала чоловіка – зрікся, покинув; мала дитину – хлопеня – убили чи вкрали – Господь знає. Лиш сама осталася. Сама, синоньку, – говорила з великими слізьми жалю в очах. – Сама, як кажу, на цілу гору, сама на цілий ліс, хіба що від часу до часу… – та тут урвала. Сильний грім, що саме в тій хвилі вдарив наново в лісі, перервав її бесіду, і вона, мов остережена ним, не заговорила про Тетяну, про яку хотіла спімнути, що се одинока її радість в житті, але завернула бесіду на попереднє, себто на себе саму. – Сама, синоньку, сама, – говорила далі, – хіба що раз в рік Господь пришле якого ангела, як-от тебе, ти мій красний царевичу! – при сих словах зложила руки навхрест і поклонилася йому низько, з покорою, і неначе всю змарновану свою душу вложила в той поклін… Ніколи, мабуть, не розкошувала більше її бідна душа, яка не знала досі нічого, крім пониження, горя і болю, як у тій хвилі, коли дивилася на цього пишного чужого хлопця з чудовими синіми, як небо, очима в своїй хаті. Однак, – де бачила вона тії очі вже раз у житті? Ті очі і всю оцю постать з оцим лицем. Де? О, о, о! Господи ти Боже! – І в її бідній душі діється щось дивне. Вона починає плакати і не знає чому. Починає сміятися і теж не знає чому. Лиш чує, що всьому причина – він, що розбудив своїм виглядом в її душі спомини про її молодість і все минуле. І тому вона мусить плакати і мусить сміятися. – Приходи, сину, до мене, – годна лише з усіх тих чудних почувань, що нею заворушили, одягнути в слова. – Приходи, царевичу! – просить з глибини серця і складає все наново руки навхрест і кланяється йому з покорою низько до землі. – Приходи до бідної! Ти будеш її ангелом небесним. Мені вже карта давно сповідала, що до моєї хати падуть два чоловіки. Один вже був раз зимою, і я не прийняла його з остраху в хату. А другий ось ти! Приходи, синку! не забувай бідну. Мій син був би вже також такий, як ти – був… також білий, – і нараз урвала.

А він дивився на неї, забувшись цілком, мов не своїми очима і неначе побачив щось з тамтого світу, та не розуміє, що з ним діється. Чому йому тепло від тих слів бідної циганки, від голосу, що її змінив, як почала говорити. Від її щирого погляду, в якім крився сам смуток, а однак ще щось інше, тепле…

І був би він так довго тут сидів та все наново глядів на неї, що гріла несвідомо його душу, прислухувався її словам, повним щирості і любові, коли б вона сама не дала всьому інший оборот і наколи б його кінь не заржав надворі.

– Хочеш, синоньку ти мій красний, голубчику мій синьоокий, щоб я тобі поворожила, доки підеш від мене? – спитала благаючим-таки голосом і, не вижидаючи його відповіді, витягла з скринчини брудні, витерті карти, заокруглені вже з уживання.

– Нехай! – каже він неохоче. – Ворожи, але кажи правду, хоч лихе, хоч добре, бо мені ще ніколи ніхто в житті не ворожив. А вгадаєш долю по правді, тоді покличу на весілля, як вже запросив такого, як ти, – і дістанеш гарний бакшиш, тож кидай карти… і вгадай!

Мавра послухала.

Багатьом розкривала Мавра свої карти, багатьом вгадувала, проповідала долю, але от такої запутаної та позв’язуваної, як у сього хлопця, вона вже давно не бачила.

Ось що кажуть карти.

– Синоньку, – каже Мавра майже побожно і дивиться на нього поважно. – В тобі дві душиці. А он, одна біла, як пані, пишна та горда, що не кождого хоче знати, а друга – вітрова, синку, землі не держиться, нічого не держиться. Блукає, хитається. Що ти за один, синку? В кого вдався? Хто білий, тато чи мама? – питає і, питаючись, впивається чимраз довше в нього своїми великими