Джордж Мартін - Гра престолів

Позаду князя стояв сам верховний септон: низький, посивілий, неймовірно жирний, у довгих білих шатах та величезній короні з витого золота і кришталю, яка вінчала його голову райдугою при кожному русі.

Навколо дверей до септу, позаду високої мармурової казальниці, скупчився натовп лицарів та вельможного панства. Джофрі було добре видно поміж ними у кармазиновому шовку та оксамиті, прикрашеному гарцюючими оленями та ревливими левами, з золотим вінцем на голові. Королева-мати стояла позаду у чорній жалобній сукні з кармазиновими розрізами та низкою чорних діамантів у волоссі. Ар’я упізнала Хорта, що вдяг сніжно-біле корзно зверху свого звичного темно-сірого обладунку; навколо нього стояло ще четверо з Королегвардії. Помітила євнуха Вариса, що ковзав поміж панів та пань у м’яких капцях та візерунчастому одамашковому халаті. Наостанок зрозуміла, що коротун з гострою борідкою, у сріблястій короткій накидці — це той самий чоловік, який колись бився у двобої за руку пані матері.

А посередині того натовпу стояла Санса, вбрана у небесно-блакитний шовк, з чисто вимитим і закрученим у кучері рудуватим брунатним волоссям, зі срібними наруччями на зап’ястках. Ар’я зморщила лоба, намагаючись зрозуміти, що тут робить її сестра і чому вона така щаслива на вигляд.

Натовп стримувала довга шерега списників у золотих киреях під проводом огрядного вояка у примхливому обладунку, прикрашеному чорним покостом та золотим карбом. Його кирея відблискувала так, як може блищати тільки справжня золототкана парча.

Коли припинили калатати у дзвін, тиша потроху встановилася на великій площі. Тоді її батько підняв голову і почав говорити, але таким слабким голосом, що годі було щось розібрати. Люди позаду неї почали гукати: «Що?» та «Гучніше!». Вояк у чорно-золотому обладунку підступив ззаду до батька і різко штурхнув його. «Дайте йому спокій!» — хотіла заволати Ар’я, та знала, що ніхто не послухає. Тоді вона прикусила собі губу.

Батько почав знову, вже гучніше.

— Я — Едард Старк, князь на Зимосічі та Правиця Короля, — мовив він голосом, що полинув до всіх кутків майдану. — Я прийшов сюди, щоб висповідати перед вами, на очах у богів та людей, свою зраду.

— Ні, — заскиглила Ар’я.

Під нею натовп заволав та заверещав. Лайки, прокльони, образи наповнили повітря. Санса сховала обличчя в долоні.

Батько ще підвищив голос, намагаючись, щоб усі його почули.

— Я зрадив довіру мого короля і друга Роберта! — закричав він. — Я присягнувся берегти та захищати його дітей, але ще не встигла охолонути кров короля, як я намірився скинути його сина з престолу, свавільно убити спадкоємця та сісти на престол власною особою! Хай верховний септон, сам Баелор Блаженний та свята Седмиця засвідчать правду: Джофрі Баратеон — єдиний законний спадкоємець Залізного Престолу, милістю всіх богів володар Семицарства і на державі господар!

З натовпу прилетів камінь. Ар’я скрикнула, коли він вдарив батька. Золотокирейники втримали його на ногах. Кров заструменіла обличчям з глибокої рани на чолі. Ще камені. Один ударив стражника ліворуч від батька. Інший брязнув по нагрудникові лицаря у чорно-золотому обладунку. Двоє з Королегвардії стали перед Джофрі та королевою, затуляючи їх щитами.

Ар’їна рука сягнула під кобеняка та намацала Голку в піхвах. Дівчинка міцно вхопила руків’я — так міцно, як ніщо раніше. «Благаю вас, боги» — молила вона, — «вбережіть батька. Не дозвольте його скривдити.»

Верховний септон став на коліна коло Джофрі та його матері.

— По гріхах наших і страждання наші, — проказав він співучим, басовитим та бундючним голосом, набагато гучнішим за батьків. — Цей чоловік сповідав свої злочини перед очима богів та людей, у цьому святому місці.

Він молитовно здійняв руки, і навколо його голови затанцювала веселка.

— Боги завжди судять справедливо, але Баелор Блаженний вчив нас, що їм також притаманне милосердя. То як належить вчинити зі зрадником, ваша королівська милосте?

Одночасно заволали тисячі голосів, та Ар’я їх не чула. Принц Джофрі… ні, вже король Джофрі… виступив наперед з-за щитів Королегвардії.

— Пані мати прохали мене дозволити князеві Едарду вдягти чорне, і панна Санса також благала про милосердя до її батька.

Він подивився просто на Сансу, всміхнувся, і якусь мить Ар’я гадала, що боги почули її молитву. А тоді Джофрі обернувся до натовпу і продовжив:

— Але жіночі серця занадто м’які. Поки вашим королем є я, зрада ніколи не залишиться безкарною. Пане Ілине, принесіть мені голову зрадника!

Натовп заревів; Ар’я відчула, як подоба Баелора здригнулася під його шаленим тиском. Верховний септон вчепився у край королівського корзна, Варис біг до короля, вимахуючи руками, і навіть королева поспіхом заговорила до нього, та Джофрі тільки хитнув головою. Коли наперед виступив довготелесий та висохлий, схожий на кістяк у залізній кольчузі Королівський Правосуд, двірські пани та лицарі сахнулися навсібіч. Глухо, наче здалеку, Ар’я почула вереск своєї сестри. Санса впала на коліна, схлипуючи з відчаю. Пан Ілин Пейн зійшов догори сходами казальниці.

Ар’я пропхалася між ногами Баелора і кинулася крізь натовп, оголивши Голку. Вона врізалася у чоловіка в різницькому фартуху, збила його на землю. Хтось негайно пхнув її саму в спину, так що вона ледве утрималася на ногах. Навколо юрмилися людські тіла, запиналися, тисли, топтали небораку різника. Ар’я махала Голкою, сікла усіх, хто траплявся під руку.

Нагорі казальниці пан Ілин Пейн майнув рукою. Чорно-золотий лицар віддав наказ. Золотокирейники жбурнули князя Едарда на мармур; його груди та голова звісилися через край.

— Гей, ти! — заволав хтось гнівно на Ар’ю, та вона прожогом чкурнула від нього, розіпхала людей на різні боки, вкрутилася між них, буцаючись у кожного зустрічного.

Чиясь рука вхопила її за ногу, вона у відповідь рубонула клинком, надавала копняків по гомілках. Якась жінка запнулася, і Ар’я пробігла їй просто по спині, рубаючи навсібіч, але марно, усе марно… людей було надто багато, і щойно вона пробивала собі дірку, як та заплющувалася. Хтось відштовхнув її убік. Вона досі чула, як верещить Санса.

Пан Ілин видобув з піхов на спині величезного обіручного меча. Коли лезо піднялося над головою і зловило сонячне світло, на темному металі затанцювали рясиці. Блиснув край, гостріший за будь-яку бритву. «Лід» — подумала вона, — «в нього Лід!» Сльози ринули обличчям, засліпили очі.

А тоді з натовпу вистрілила рука, схопила її за плече, мов вовчі лабети, ще й так міцно, що з руки аж вилетіла Голка. Ар’я похитнулася, втратила рівновагу і впала б, якби чоловік не підняв її з землі легко, як