Джордж Мартін - Гра престолів

— Не бажаєте купити голуба? — показала вона воякам вбитого птаха.

— Забирайся геть! — гримнув стражник.

Ар’я зробила, що наказали. Не мусила навіть вдавати, що злякалася. Позаду неї вояки повернулися до гри.

Вона сама не пам’ятала, як повернулася до Блошиного Подолу, але до часу, коли знову ступила на криві та вузькі, позбавлені бруківки вулички між пагорбами, геть засапалася. Поділ мав свій, особливий сморід: свинячі сажі та кінські стайні, кожум’яцькі майстерні змішували свої пахощі з кислим духом дешевих харчівень, винних льохів та домів розпусти. Ар’я блукала плутаниною провулків, не розбираючи дороги, а тоді винюхала киплячу «бевку з мнясом» крізь двері харчівні та зрозуміла, що загубила голуба. Напевне, він випав з-за пояса, поки вона тікала, або хтось його вкрав, а вона й не помітила. Якусь мить вона ладна була знову заплакати. Адже такого тлустого птаха можна вполювати тільки на Борошняній вулиці.

Десь на іншому кінці міста почали калатати дзвони.

Ар’я зиркнула вгору, прислухалася, здивувалася, що воно має означати цього разу.

— Що таке? — гукнув якийсь товстун з харчівні.

— Та знову дзвонять, ой леле, рятуйте нас, боги, — заскиглила стара жінка.

Рудоволоса шльондра у клапті розмальованого шовку розчахнула віконниці другого поверху.

— А цього разу хто помер? Часом не король-хлопчак? — заволала вона, перехилившись через підвіконня на вулицю. — Вони, хлопчаки, отакі — надовго їх не вистачає!

Шльондра зареготала, а ззаду її охопив руками голий чоловік, вкусив за шию та узявся м’яти важкі білі груди, що вільно теліпалися під тонкою сорочкою.

— Тупа хвойда! — заволав знизу товстун. — Король живий, просто усіх скликають на майдан! Зараз калатають з однієї дзвіниці, а коли король помирає, то з усіх у місті!

— Гей ти, годі кусатися, бо у твої дзвони закалатаю! — мовила жінка у вікні чоловікові позаду себе, штурхаючи його ліктем. — То хто помер, якщо король живий?

— Усіх скликають на майдан, — повторив товстун.

Двоє хлопчаків приблизно Ар’їного віку промчали повз неї, розбризкуючи калюжу. Стара прокричала їм якісь прокльони, та вони гайнули своєю дорогою. Поспішали догори пагорбом й інші городяни — подивитися, що за галас зчинився. Ар’я кинулася наздоганяти повільнішого з хлопців.

— Куди ви біжите? — крикнула вона, опинившись просто позаду. — Що коїться?

Він зиркнув назад, не спиняючись.

— Золоті киреї ведуть його до септу!

— Кого «його»? — прокричала Ар’я знову, не стишуючи кроку.

— Правицю! Буу каже, йому зітнуть голову!

Вулицею проїхав віз, лишив глибоку колію у землі. Хлопчина перестрибнув через неї, але Ар’я навіть не помітила — запнулася та впала долілиць, подряпала коліно на камені, розбила пальці на твердій втоптаній землі. Між ніг втрапила Голка, заплуталася так, що Ар’я ледве зіп’ялася на ноги, схлипуючи від болю. Великий палець лівої руки спливав кров’ю. Посмоктавши його, вона побачила, що при падінні зірвала половину нігтя. Руки боліли, коліном також текла кров.

— Дорогу! — заволав хтось із поперечної вулиці. — Дорогу вельможним панам Рожвинам!

Ар’я ледве встигла забратися з дороги, поки її не задавили. Мимо учвал промчали четверо стражників на великих огирях, у клітчастих синьо-пурпурових киреях. Позаду на двох однакових брунатних кобилах біч-обіч їхали двоє схожих, наче дві краплі води, паничів. Ар’я сто разів бачила їх у замковому дворі. То були близнюки Рожвини — пан Горас та пан Гобер — молоді, не надто красні на вроду лицарі з солом’яним волоссям та грубо витесаними веснянкуватими обличчями. Санса та Джейна Пул колись величали їх «пан Карась» та «пан Бобер» і хихотіли, щойно бачили. Але Ар’ї зараз було не до сміху.

Усі рухалися в тому самому напрямку, усі прагнули побачити, до чого це дзвонять у Великому Септі. Передзвін, дедалі гучніший, кликав і тягнув до себе. Ар’я влилася у людський потік. Палець із зірваним нігтем болів так, що вона ледве стримувала сльози. Шкутильгаючи у натовпі, вона закусила губу і дослухалася до збуджених голосів навколо себе.

— …Правицю Короля, князя Старка. Його ведуть до септу Баелора.

— Я чув, він вже мертвий.

— Та недовго йому лишилося. Осьдечки, ставлю срібного оленя, що йому зітнуть макітру.

— Зрадникові собача смерть. — Чолов’яга сплюнув на землю.

Ар’я намагалася знайти якісь слова.

— Ні, він ніколи… — почала була вона, та дитину ніхто не став слухати.

Люди сперечалися просто в неї над головою.

— Дурню! Ніхто йому нічого не зітне. Відколи це на сходах Великого Септу рубають голови за зраду?

— Еге ж, мабуть, приведуть на лицаря висвятити. Люди кажуть, саме Старк убив старого короля Роберта. Врізав його милості горлянку в лісі, а коли його знайшли, стояв, оком не змигнувши, і брехав, що винен якийсь там дурний вепр.

— Та ні, брешуть. Короля власний брат убив. Отой Ренлі, що носить золоті роги.

— Стули свого чорного рота, відьмо. Патякаєш казна-що. Ясновельможний Ренлі — добрий пан, вірний престолові.

Поки Ар’я дісталася Сестринської вулиці, натовп ущільнився так, що стояв плечем до плеча. Вона дозволила людській річці нести себе уперед, до самої верхівки пагорбу Візеньї. Білий мармуровий майдан був щільно забитий людом, який завзято штовхався і намагався пролізти якомога ближче до Великого Септу Баелора. Дзвони тут калатали дуже гучно.

Ар’я змією продиралася крізь людське громаддя, пірнала під ноги коням, міцно стискаючи дерев’яного меча. З глибини натовпу вона не бачила нічого, окрім рук, ніг, животів та хіба що семи струнких башт септу над головами. Вона помітила воза дроворубів і спробувала була видертися на нього ззаду, щоб бодай щось бачити, але таких розумників знайшлося багато. Візник вилаявся на них та відігнав, ляснувши батогом.

Ар’я оскаженіла. Незнамо як проштовхавшись наперед, вона вперлася у камінь якогось підмурку чи постаменту, зиркнула вгору і уздріла Баелора Блаженного, короля-септона. Запхавши дерев’яного меча за пасок, Ар’я полізла на мармурову подобу, лишаючи плями крові від зірваного нігтя на мальованій поверхні. Зрештою вона вибралася нагору і всунулася між ногами кам’яного короля.

Саме тоді вона й побачила свого батька.

Князь Едард стояв на казальниці верховного септона ззовні дверей септу. Його підтримували двоє золотокирейників. Князь мав на собі багатий сірий оксамитовий жупан з білим вовком, вишитим бісером на грудях, та облямовану хутром сіру вовняну делію. Але батько був такий схудлий, яким Ар’я ще ніколи його не бачила; довгасте обличчя кривилося від болю. Він би напевне впав, якби його не тримали; лубок