Валентин Лукіч Чемеріс - Марина — цариця московська

дрімучій. Він буцімто в Польщі, вона слала йому благальні листи, часом і розпачливі, що їх підписувала з незмінним пошанівком, як любляча і слухняна дочка...

«Милостивого государя мого батенька покірна слуга і дочка Марина, цариця московська...»

«З найнижчою моєю покірливістю доручаю себе вашим милостям... При від’їзді вашому, милостивий мій государ родитель, вельми для мене сумному, я не можу більше ні в чому знаходити задоволення й утіхи, крім як дізнатися про добре ваше здоровля...»

«Все сіє, милостивий мій государ родитель, доручаю вашій милості і на ваш розсуд. За тим при побажання вам від Господа Бога доброго здоровля і благодіяння, найнижче вручаю себе любові і милості родительській... Найнижча слуга і дочка покірна Марина, цариця московська...»

Батькові як заціпило — на жоден її лист не відгукнувся жодним своїм лагідним батьківським словом. А вона ж нічого від нього не хотіла, тільки дізнатися, як він там, у Польщі, і чи все з ним гаразд...

Двічі вінчана на царство, вона так і не стала царицею — лише «ворожкою» і «бляддю». А тому тепер хотіла вже не царства, а смерті. Нічого вже так не хотіла, як вічного забуття. Спершу її (разом з її чоловіком-царем) престолу позбавив якийсь Василій Шуйський, плюгавенький, але меткий боярин, котрий в очі служив, а поза очі лихо готував (його потім самого таким робом скинуть з престолу — все повертається на круги своя!) із боярами-змовниками.

Вдруге її позбавило престолу (не позбавивши царського статусу) Земське зібрання, вибравши на трон Михайла Романова, пересічного, ще зеленого молодика. Знехтувавши при цьому правами її сина-царевича, якого було поспішно оголошено «ворьонком» і «выблядком». А заодно було знехтувано і її правами матері-цариці.

Вона і з цим не могла змиритися, вона, двічі вінчана на царство — перший раз у Кремлі, освячена самим патріархом, коли їй на вірність присягало все боярство, все дворянство, разом з воїнами, служилим людом і черню...

Вона знову відстоювала свої права і права свого сина — теж як могла.

І вона чогось досягла. Опинилася в кремлі, до якого багнула повернутися. Правда, не в Московському, а в Коломенському, та все ж...

І ось тепер уперше вже не хотіла царства, а вперше забагла смерті — не своїм ворогам, як раніше, а — собі.

Коли Максима Горького, великого пролетарського письменника — його тодішній офіційний титул, щось на зразок царя від літератури, — близькі знайомі запитали, як він почувається в СРСР, куди повернувся — необачно! — з Італії, від сонячних берегів Сорренто, де жив над морем на білій-білій віллі, — запитали, як він почувається, він, обігруючи власний псевдонім та ім’я, відповів з присутнім йому гумором і парадоксальністю (дещо печальною): «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКО».

Але як би там не було, а Максим Горький усе ж був улюбленцем тодішньої не в міру жорстокої влади. І все ж — «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКО». Дотепник!

У Марини Мнішек, після того як її з острова Ведмежого на Яїку було приконвойовано до Москви, де повішено її сина і страчено коханого, життя було воістину — без парадоксів і обігрування — «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКИМ».

В’ячеслав Козляков, автор найоб’єктивнішої (я б сказав, найсправедливішої книги, що відповідає історичній істині) книги про Марину Мнішек, так почав свою розповідь:

«Вона була полькою, але залишилася в пам’яті російською царицею... Вона мала кількох чоловіків, але вони насправді не були її чоловіками... Вона мешкала в будинках (у кількох містах. — В. Ч.), у яких ніколи не бувала, її смерть пов’язують з ув’язненням у «Маринкіній башті» Коломенського кремля, але померла вона зовсім в іншому місці... «Дівка-іноземка» із народних пісень обернулася сорокою, вона виступає в руських билинах підручницею Змія-Горинича — в той час як її небесною захисницею була Свята Діва Марія...

То хто ж вона — перша руська імператриця чи самозванка?

...У цієї історичної героїні, названої сучасним письменником «царицею Смути», існують стійкі негативні чари, змінити які навряд чи коли-небудь удасться. Писати про неї трудно, надто багато штампів доводиться переборювати, залишаючись на ґрунті історичних фактів.

Найпоширеніший образ Марини — це розкішна фурія... Яка забагла «привести в католицтво довірливу «москву»...

Але сто разів правий автор, коли пише, що Марина Мнішек залишиться в руській історії однією з тих героїнь, чиє ім’я і через століття володіє принадливістю і тайною нерозгаданої долі...

Автор розповідає, як він, відвідавши Коломну, побував у тамтешній «Маринкіній башті», звідки вона «випурхнула сорокою», лякаючи коломчан і весь руський мир своєю «недоладною чаклунською судьбою».

У башті автор зустрів дітей, які там гралися, і запитав, що вони знають про Марину Мнішек і хто вона така?.. Один з хлопчиків із «непередаваемой радостью, когда ученик точно знает ответ, вспомнил»:

«Ах, да это была украинская царица!»

Вона до кінця своїх земних днів вірила, що народ, який двічі їй присягав, який коронував її у головній святині — Успенському соборі, буде вірним їй і відданим.

«Сама Марина нікого не страчувала і не грабувала... Ненависть до неї сучасних потомків багато в чому несправедлива.

...Надто рано прийшла вона в руське життя, надто екзотичною квіткою виявилась вона в ньому...

...Опинившись в Росії, Марина Мнішек пропала такою, яку не зрозуміли, відторгнена людьми і часом. Тільки в образі чарівниці вона стала близькою і зрозумілою своєму новому народу, і він тут же ув’язнив її назавжди в коломенську башту...»

«Але в тім і принадлива чарівливість уроків історії, що їх нікому не хочеться вчити, що ніщо в нашому житті не зникає і все пов’язане з усім. Далека історія далекого століття продовжує зваблювати і притягувати, і нам самим собі не пояснити чому. І навіть коли ми мимохідь погортаємо історію Марини Мнішек, не сподіваючись дізнатися чого-небудь нового про неї, давно вже прописаній по розряду історичних злочинців, вона раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...»

Над Кремлем плив малиновий передзвін... Як то гарно й хвилююче він лунав! Якоюсь чи не земною музикою відлунював у її душі! Здається, що й досі