Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Невже Адолінова тітка вважає, що промах із тим викликом на дуель — провина Шаллан? Після того, що її наречений поклав собі зробити минулого тижня… Хай там як, а він принаймні був зайнятий, і в дівчини залишалося трохи часу, щоб почитати й поміркувати про Урітіру. Все ліпше, ніж безперестанку хвилюватися за братів, які досі не відповіли на її листи з благаннями полишити Я-Кевед і прибути до неї.

— Як на мене, сон — це дуже дивна штука, — зауважив Фрактал. — Мені відомо, що йому віддаються всі істоти Царства матерії. Ви що, вважаєте спання приємним? Якщо небуття вас страшить, то хіба несвідомий стан — не те саме?

— Сон — це тільки тимчасова несвідомість.

— А-а. Все, мовляв, гаразд, бо вранці кожен із вас приходить до тями.

— Ну, це залежить від конкретної людини, — неуважливо промовила Шаллан. — Сказати про багатьох із них «до тями» означає полестити…

Фрактал загудів, стараючись добрати сенсу в почутому, і зрештою дзизнув якоюсь подобою сміху.

Шаллан звела на Криптика брову.

— Я збагнув, що ти сказала це жартома, — пояснив свою реакцію спрен. — Хоча й не розумію, в чому полягає гумор. Адже твої слова — не анекдот. Про анекдоти я знаю. «Сходив один солдат до повій і влітає назад до табору. В обличчі — ні кровинки. Друзяки запитують, чи добре той відпочив. “Яке вже там добре!” — кричить солдат. “А що сталося?” — питають друзяки. Солдат відповідає, що спитав у шльондри, скільки вона хоче, а та заявила: “Жени марку й кінець!” Він же не знав, що плату тепер беруть частинами тіла».

Шаллан скривилася.

— Ти почув це від Васиних вояків?

— Так. Це смішно, бо слово «кінець» має кілька значень. Повія мала на увазі, що одної марки буде досить, але на жаргоні солдатів «кінець» вочевидь означає щось інше, тож герой анекдота подумав, наче вона збиралася відрізати йому…

— Так, дякую, що пояснив, — урвала спрена Шаллан.

— Це був анекдот, — вів далі Криптик, — і я розумію, що в ньому смішного. Ха-ха. І те саме із сарказмом. Ти замінюєш очікуване на щось геть неочікуване, й таке протиставлення породжує гумористичний ефект. Але чим було смішне твоє недавнє зауваження?

— Я, власне, вже й не знаю, чи було воно смішне…

— Але ж…

— Фрактале, от що вже ніскілечки не смішно, то це пояснення, чому смішне смішить, — сказала дівчина. — Нам треба обговорити важливіші речі.

— Ммм… Як-от чому ти розучилася робити так, щоб твої о́брази породжували звук? Адже одного разу, колись дуже давно, в тебе вийшло.

Шаллан змигнула очима і здійняла перед собою сучасну, скопійовану, мапу.

— Столиця Натанатану була тут, на Рівнинах. А колишні мапи вводять в оману. Амарам зауважує, що паршенді використовують майстерно зроблену зброю, якість якої набагато перевершує досягнення їхніх ремісників. То де ж вони її взяли? На руїнах міста, яке колись тут стояло!

Порившись у стосах паперів, вона витягнула мапу самого поселення. На ній було показано лише його план без жодної прилеглої території — та й той поганенький. Шаллан скопіювала цю мапу з купленої книжки, гадаючи, що Яснині нотатки відсилали саме до неї.

Букініст, який продав їй ту книжку, клявся-божився, що ця мапа дуже старовинна: мовляв, це копія з копії, поданої в якомусь азішському фоліанті, — замальовка мозаїки із зображенням Осідища Бур. Що ж до оригіналу, то його більше немає: адже більшість даних про дні мороку саме з таких фрагментів і походить.

— Учені відкидають ідею, що Осідище Бур було тут, на Рівнинах, — сказала Шаллан. — За їхніми словами, кратери військових таборів не відповідають описам міста, і тому його руїни натомість пропонують шукати у високогір’ї — там, де ти вказував. Але Ясна була з цим не згодна. Вона відзначила, що вчених там бувало дуже мало і що тутешня місцевість загалом погано досліджена.

— Ммм, — видобув Фрактал. — Шаллан…

— Я згодна з Ясною, — вела далі дівчина, відвертаючись. — Осідище Бур було невеликим містом. Воно могло стояти десь у центрі Рівнин, а ці кратери залишило щось інше… Амарам пише, що вони, на його думку, могли бути склепіннями. Не знаю, чи це взагалі реально… Адже в такому разі ті склепіння мали бути величезні… Хай там як, а тут могло стояти таке собі місто-супутник.

Шаллан відчувала, що наблизилася до якогось відкриття. В Амарамових нотатках переважно йшлося про спроби встановити контакт із паршенді, щоб розпитати про Спустошувачів і про те, як їх повернути. Про Урітіру він також побіжно згадував і, схоже, дійшов такого самого висновку, як і Ясна — що шлях туди лежав через прадавнє Осідище Бур. Колись десять таких порталів у столицях з’єднували десять королівств Епохи з Урітіру, де була така собі конференц-зала для десятка їхніх монархів із троном для кожного з них.

Ось чому на кожній тогочасній мапі святе місто лежало деінде: добиратися туди своїм ходом було б просто смішно — натомість вирушали до найближчої столиці, оснащеної Присяжною брамою.

«Він, як і я, шукає інформацію, — подумала дівчина. — Але хоче не розгромити, а повернути Спустошувачів. Навіщо?»

Шаллан здійняла старовинний план Осідища Бур, скопійований із мозаїки. Замість спеціальних позначок на кшталт координат і відстаней вона містила декоративні деталі. І хоча останні радували око, відсутність перших по-справжньому дошкуляла.

«Гей, таємнице, Присяжна брамо, ти тут? — питала себе подумки дівчина. — Тут, на цьому узвишші, як і думала Ясна?»

— Розколоті рівнини не завжди були розколоті, — шепнула сама до себе Шаллан. — Ось що випускають з уваги всі вчені, за винятком Ясни. Під час Останньої Руйнації Осідище Бур занепало, але це було так давно, що ніхто не порушує питання, як це сталося. Через пожежу? Землетрус? Ні, через щось куди жахливіше. Місто розбилося, мов таріль тонкої роботи, по якій ударили молотком.

— Шаллан, — сказав Фрактал, підсовуючись ближче. — Я знаю, що багато з минулих подій ти забула. Твоя брехня самій собі привабила мене. Але так не може тривати довіку — ти маєш поглянути правді у вічі. Правді про те, на що я здатен, і про те, що ми зробили. Ммм… Ба більше, ти маєш пізнати себе. І все пригадати.

Дівчина сиділа, підібгавши ноги, на своєму шикарному ліжку, а спогади намагалися вирватися з глухих кліток усередині її голови. Всі вони вказували в тому самому напрямку — на скривавлений килим. І той килим… ні.

— Ти хочеш допомогти, — вів далі Криптик. — Хочеш підготуватися до Вічновію, до спренів протиприродного. А отже, ти маєш стати собою. Я прибув до тебе не лише для того, щоб навчати фокусам зі Світлом.

— Ти ж казав, наче прибув не вчити, а вчитися, — відповіла Шаллан, не відриваючи очей від мапи.

— Так, учитися, але все йде до того, що ми могли б зробити дещо більше.

— Ти хочеш, щоб я втратила здатність сміятися? — спитала дівчина, тамуючи раптові сльози. — Хочеш, щоб стала калікою? Саме такою мене й зроблять ті спогади. Я можу бути собою лише тому, що ізолювала їх.

Перед нею утворився образ — породження