Тенебріс - Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс

- Ти не вбивця. — Його голос звучав тихо, але впевнено. — Це була ілюзія, створена сосудцем, щоб випробувати твою реакцію. Але те, що ти відчуваєш зараз, цінне. Це показує, що ти все ще людина з серцем і душею, не зважаючи на всю ту демонічну силу що тобі дарована.

    Мої руки тряслися, коли я опустив меч, і краплі крові, що здавалися такими реальними, зникли, як і тіло дівчинки. Усвідомлення того, що сталося, що все це була лише інсценізація, не полегшило мого болю.

- Але як я можу відрізнити ілюзію від реальності? Як можу я бути впевненим, що мій наступний вибір не призведе до справжньої трагедії? — Мої слова здавались ледь чутними серед шелесту листя.

    Лютер поклав руку мені на плече, дивлячись прямо в очі.

- Це те, чому ти мусиш навчитися, мій хлопче. Розрізняти істину від обманів. Та йди зі мною, є багато, чому я мушу тебе навчити, перш ніж ти станеш на шлях протистояння з темрявою, що лежить перед нами.

- Що?.. Ти не Лютер... Лютер так не говорить... - Все наче зникло після цих слів, але не на довго. Моє серце застигло в грудях, коли я побачив її знову — цю ж дівчинку. Вона стояла переді мною, втілення невинності з болісними питаннями у своїх очах.

- За що ви це зробили, дядя? Чим я вам нашкодила? Чи справді я заслуговувала на таке? - Її голос, тихий, але наскрізь пронизливий, розривав тишу як останній жалібний вигук.

- Я не знаю... — Відповів я, мовчки просивши вибачення у цієї невинно замученої душі. -Це була помилка. Я ніколи не хотів цього.

    Мої слова відлунювали у лісі, поряд з тілом її справжньої сутності, жорстоко відібраної життям. Вона нахилила голову, і сльози стекли їй по обличчю.

- Чому ви вирішили, що я не вартую життя? — Спитала вона, ридаючи. Її питання розсікало моє серце, але я не мав відповіді, бо сам не розумів, чому.

    Правда крилася глибоко всередині мене, у темряві, яку я боявся досліджувати. Я помилково побачив у ній лише тінь сосудця, не бачачи перед собою невинної дитини. І тепер, стикаючись зі своєю жорстокістю, мені було надзвичайно важко це прийняти.

- Пробач мені — прошепотів я, але ці слова здавались надто незначними порівняно з моїми вчинками. В той момент сталося щось невимовне... Мій перстень раптом розпечатався, спалахнувши невтримним жаром, і мої думки кардинально змінилися. Єдина емоція, яку я міг відчувати, — це нестримна ярість.

    Я забув про навчання Лютера, забув про туманних демонів, що пробуджують у серці відчуття праведності чи провини. З глухим криком

- Здохни, демоне, припини мої муки! - я розмахнувся на істоту. Мій меч зупинився за лічені сантиметри від її шиї, а потім вклинився в повітря, немов врізався в невидиме дерево. Демон відкрив свою справжню суть, звертаючись до мене зловісним голосом, називаючи мене "дітовбивцею". Переді мною стояла виснажена, висока постать, вся в синцях, глибоких ранах і стрілах, в деяких місцях шкіра була так стягнута, що відкривалися голі нерви — демон невинно вбитих, один з тих, про яких мені говорив Лютер.

    Неначе миттєво, я опинився у своїй казармі в Йорльфі, посеред Нічної війни, прикований ланцюгами до ліжка. Дзвони били на сполох, крики людей пронизували повітря, а демони з битви виривались з усіх кутків, розриваючи моє тіло на шматки, пожираючи мою плоть прямо перед очима, але я не помирав. Я відновлювався знов і знов, у цій невимовній катівні, що, здавалося, тривала вічність. Світло...

    Я прокинувся, прийшовши до тями на холодній землі. Біля мене сидів Лютер, а неподалік лежав висохлий корпус демона. Лютер сидів напроти й дуже невдоволений і розчарований.

- Я ж казав, що ти маєш вчитися протистояти чарам тумаників і спробувати їх вигнати силою, а не вбивати наосліп, притягуючи до себе увагу всієї місцевої нечисті. - Після глибокого зітхання, Лютер підвівся з землі, продовжуючи спокійно. - Відпочинь зараз, а завтра підемо разом у поселення і владнаємо проблеми з сосудцями. Вони вже не дадуть тобі спокою, а про почуття провини забудь. Поки ти не притягнеш до себе усіх демонів цих лісів.

    Лише кілька кроків від мене валялося тіло дівчинки... Єдине, що хоч трохи заспокоювало мою душу — це те, що я зміг переконати Лютера допомогти мені належно поховати її, хоча й у примітивній формі. Вбивати ворогів і демонів сотнями мені було не важко, але цей інцидент... текст стає нерозбірливий, слова накладаються одне на одне десятки разів, деякі зачеркнуті або розмазані.