Тенебріс - Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс

- І що, за весь час ніхто не спробував очистити ліс від цієї чуми? 

- А... Був один...  Той нещасний маг — Лютер зітхнув, глянувши крізь плетиво гілок на сонце, що пробивалося крізь вічний туман. - Я вже не пам'ятаю його імені, він був сміливим, але безрозсудним. Він вірив, що може переписати правила цього світу, не розуміючи, що деякі речі глибше за коріння цих дерев.  — продовжував він, відвертаючи погляд від мене, ніби розглядаючи обриси майбутнього на землі

- Краще б у нього вийшло, зараз би у нас було менше проблем. - проговорив я розглядаючи через туман якісь бігаючі сутності.

- Розумієш Альфір... Не кожна тінь заслуговує на знищення, як не кожен промінь світла приносить життя. Істоти цих лісів... — Лютер повернувся до мене, в очах його мерехтів вогник таємниці. - Вони як випробування. Вони тестують нас, змушують дивитися в обличчя нашим страхам, бажанням, слабкостям. Вони вчать нас цінувати життя, розуміти його крихкість. Розумієш?

- Ні. - Суворо і холодно проговорив я відвертаючись від Лютера.

    Моє серце було переповнене сумнівами та тривогою за майбутнє, бо я все ще не міг довіряти Лютеру, саме через такі виловлювання в сторону цих потвор. Вихований на військових ідеалах Йорльфа, де магія була ворогом, а порядок — єдиним порятунком, я стикався з реальністю, де грані між добром і злом розмивалися, як іній під теплим подихом весни. Але... Попри наші суперечки, його слова іноді знаходили відгук у моїй душі. Можливо, світ не такий чорно-білий, як мені здавалося, і справедливість має багато облич, як і сама темрява, що огортала нас.

- Бачу твій скептицизм і недовіру до мене, дозволь мені дещо тобі розповісти про ці ліси й про місцевих істот.

- Давай, все одно треба якось вбити час подорожі. - Байдуже проговорив я.

- Окрім сосудців, ці землі приховують інших істот, ще більш рідкісних та небезпечних. — Почав він, його голос лунав зосереджено і трохи таємничо. - Туманні демони... Вони обирають своїми жертвами нещасних мандрівників, що наважилися зазирнути в їхні володіння.

- Ти зараз скажеш якась "але"? - Переводячи погляд на старця з сумнівом промовив я.

- Вони приймають образ знедолених і просять у подорожніх милостиню. Людське серце, сповнене співчуття, може врятувати від їхнього гніву, але недбалість чи жорстокість спонукають їх до помсти. Їхня помста не знає меж, вони перетворюють життя своїх жертв на жахіття, випробовуючи всі межі людського страждання. - Чудово... Тільки демонів жебраків нам не вистачало.

- Або уяви собі. — почав Лютер, його голос майже зливався з пошептами вітру. - Істоту неперевершеної краси, що благає про допомогу. Її краса оманлива, а очі — бездонні ями розпачу. Вона майстерно вигадує свою історію, створюючи ілюзію жертви, що просить про порятунок. Якщо ти надаси їй притулок, погодуєш і огорнеш теплом, не підіймаючи руки, — продовжував Лютер, — можливо, вона віддячить тобі цікавим даром. Але якщо ти проявиш агресію... вона перетвориться на твоє найгірше кошмар, пустивши коріння твого страху глибоко в душу.

- І ти все ще вважаєш їх чимось адекватним, тим що має право на життя?

- Вони є суддями та катами у цьому світі. — Завершив Лютер. — І хоча їхні методи жахають, їхня справедливість несе в собі певну чистоту. Вони пропонують вибір, покладають вагу на наші рішення і дії.

    Мені досить сильно не подобалось лояльне відношення Лютера до всіх цих істот.. Але все-таки частка істини в його словах була. Так, Ці створіння несуть смерть, частіше за все, але ці туманні демони інші. Вони завжди дають вибір людині, хоч і дуже сильно та завзято схиляють людину зробити поганий вибір... Але, все-таки вибір, а не просто вбивство заради вбивства. Так, наприклад тут знайшли свій кінець, у давній час, багато розбійників, вбивць, насильників та багато інших покидьків і майже всі вони досі страждають.

    Перші промені сонця, що ледь пробивалися крізь густий туман, освітили моє обличчя, коли я ступив на територію, де мешкали сосудці. Місце це, обрамлене дрімучим лісом, нагадувало занедбаний острівець цивілізації серед безкрайнього моря природи. Маленький форт, виконаний з сірого дерева, з одинокою вартовою вежею, що вперто дивилась у небо, наче намагаючись знайти там відповіді на невимовлені питання.

    Коли я наблизився до краю рову, що оточував цю твердиню, переді мною раптово з'явилася дівчинка. Вона, в мішкуватому одязі, зосереджено збирала квіти та трави, ніби намагаючись зібрати весь колір цього сірого світу в одному кошику. Її обличчя виражало мир та невинність, що змусило моє серце завмерти в передчутті.

- Добрий ранок. — вимовив я, намагаючись приховати занепокоєння в голосі.

    Однак, коли я обернувся, щоб переконатися у своїй безпеці, на мене нахлинула хвиля крижаного жаху. Моє бачення роздвоїлося, і я побачив перед собою два образи: з одного боку — звичайну дівчинку, а з іншого — істинну суть сосудця. Його вигляд був маревний, з жовтими очима, що палали холодним вогнем, та розтягненим в усмішці ротом, що викликав огиду та страх.

    У мить розпачу та замішання я витягнув свій меч, спрямувавши його прямо на цю істоту, що відчайдушно міняла образи, намагаючись зберегти своє існування. Але моя рука не затремтіла, коли я встромив клинок у серце цього створіння, звільнивши його від мук існування між світами.

    Коли туман навколо нас розсіявся, мій погляд упав на тіло дівчинки, що бездиханно висіло на мечі, обливши лезо своєю кров'ю. Всередині мене все обірвалося, а серце здавилось від болю та розпачу. Лютер ніколи не готував мене до такого; я не був вбивцею, принаймні так мені здавалося до цього моменту. Я думав, що воюю з демонічними тінями, а не відбираю життя у невинної дитини...

    У той момент, коли страх та розпач охопили мене з головою, непомітний дотик до моєї спини викликав інстинктивну реакцію. Я різко відскочив, вирвавши меч із тіла невинної, і обернувся, готовий до нового удару. Але переді мною стояв лише Лютер, його обличчя виражало суміш розуміння та глибокого жалю.