Агата Крісті - Смерть на Нілі

їй про єгиптологію, знання про яку сам почерпнув з путівника Бедекера. Корнелія аж вуха розвісила.

Тім Аллертон перехилився через перила й сказав:

– Як би там не було, а це прогнилий світ…

Розалі Оттерборн відповіла:

– Це нечесно… Дехто має все.

Пуаро зітхнув.

Він радів, що вже не молодий.

Розділ дев’ятий

Зранку в понеділок на палубі «Карнака» чулися радісні, захоплені вигуки. Пароплав пристав до берега, а за кілька сотень ярдів у променях ранішнього сонця стояв величний храм, висічений із каменю. Чотири величезні фігури, вирізані в скелі обличчями до сходу сонця, постійно дивилися на Ніл.

Корнелія Робсон нескладно сказала:

– О, мсьє Пуаро, хіба не дивовижно? Я про те, що вони настільки великі та спокійні… Дивлячись на них, почуваєшся крихітним, як комашка… і ніщо інше не має значення, чи не так?

Містер Фанторп, який стояв поруч, пробурмотів:

– Дуже… е-е-е… приголомшливо.

– Велично, еге ж? – вставив Саймон Дойл, який саме підійшов, і далі заговорив лише до Пуаро: – Знаєте, я не з тих, хто любить храми чи визначні пам’ятки, але таке місце справді захоплює, якщо ви розумієте, про що я. Ці давні фараони, мабуть, були надзвичайними хлопцями.

Фанторп відійшов, і Саймон понизив голос:

– Я безкінечно радий, що ми подалися в цю подорож. Тут… тут усе прояснилося. Дивно, як саме це сталося, але це так. Ліннет заспокоїлася. Вона каже, що нарешті тверезо подивилася на проблему.

– Дуже ймовірно, – відповів Пуаро.

– Вона каже, що коли побачила Джекі на борту, це її нажахало, а потім їй раптом стало байдуже. Ми домовилися, що більше не уникатимемо її. Просто використаємо її зброю проти неї самої. Покажемо Джекі, що її сміховинні трюки нас взагалі не хвилюють. Що це лише невихованість – і все. Гадає, що залякала нас, але ми більше не боїмося. Вона буде вимушена це зрозуміти.

– Так, – задумливо мовив Пуаро.

– Чудовий план, еге ж?

– О, так, так.

На палубу вийшла Ліннет у лляній сукні пастельного абрикосового відтінку. Вона всміхалася.

Дівчина привіталася з Пуаро без особливого ентузіазму, лише холодно кивнула головою й забрала свого чоловіка.

Пуаро, на своє здивування, раптом зрозумів, що втратив її прихильність, бо дозволив собі її критикувати. Ліннет звикла відчувати безумовне захоплення, що б вона не робила. А детектив значно порушив цю догму.

До нього підійшла місіс Аллертон і прошепотіла:

– Як змінилася ця дівчина! В Асуані вона мала стурбований і не надто веселий вигляд. А сьогодні вона така щаслива. Боюся, чи це не затишшя перед бурею.

Детектив хотів було відповісти, та їхню групу закликали до порядку. Її очолив офіційний драгоман, і всі рушили узбережжям відвідати Абу-Сімбел.

Пуаро йшов поруч з Ендрю Пеннінґтоном.

– Це ваша перша подорож Єгиптом, так? – запитав він.

– Та ні, я був тут у 1923 році. Щоправда, тоді я відвідав лише Каїр. І ніколи не спускався по Нілу.

– Наскільки мені відомо, ви прибули на «Карманіку», принаймні так сказала мадам Дойл.

Пеннінґтон пронизливо глянув на детектива.

– Так, прибув, – підтвердив він.

– Цікаво, може, ви там перетнулися з моїми друзями, Рашинґтоном Смітом і його дружиною, вони були на цьому пароплаві.

– Не пригадую нікого з таким прізвищем. Там було чимало пасажирів, а погода дуже неприємна. Багато хто не виходив на палубу, та й у будь-якому разі подорож була настільки коротка, що й не перезнайомишся з тими, хто був на борту.

– Так, ваша правда. Яка приємна несподіванка для вас зустріти тут мадам Дойл та її чоловіка. Ви ж не знали, що вони одружені, еге ж?

– Ні. Місіс Дойл написала мені, та лист помандрував світом і наздогнав мене аж через кілька днів після нашої неочікуваної зустрічі в Каїрі.

– Наскільки мені відомо, ви знаєте її вже багато років?

– Так, знаю, мсьє Пуаро. Я знаю Ліннет Ріджвей ще відтоді, як вона була милим малятком, от такісінька, – і він показав рукою. – З її батьком ми дружили ще з ранніх літ. Чудовий чоловік був Меліуш Ріджвей – і дуже успішний.

– Його дочка успадкувала значний статок, як я зрозумів. Ой, pardon, може, це було не надто тактовно.

Ендрю Пеннінґтон трохи повеселішав.

– Це ні для кого не секрет. Так, Ліннет – багата жінка.

– Та, гадаю, нещодавня криза здатна вплинути на будь-які активи, якими б стабільними вони не були, чи не так?

Пеннінґтону знадобилося кілька секунд, щоб відповісти. Зрештою він промовив:

– Так, певним чином це правда. Ситуація зараз дуже складна.

– Проте, схоже, мадам Дойл має ділову хватку.

– Так, саме так. Ліннет практична й розумна.

Вони зупинилися. Гід продовжував розповідати їм історію храму, побудованого Рамзесом Великим. Чотири статуї-колоси, утілення самого фараона, вирубані в скелі по обидва боки від входу, спостерігали за розосередженою групою туристів.

Синьйор Річетті, нехтуючи розповідями драгомана, вивчав рельєфи африканських і сирійських полонених на постаментах колосів по обидва боки від входу.

Усередині храму групу огорнули сутінки та супокій. Туристам показували ще досі яскраві й барвисті рельєфи на деяких внутрішніх стінах, але вони вже розійшлися невеликими групами.

Доктор Бесснер зачитував уголос німецькою мовою з путівника Бедекера, зупиняючись час від часу, щоб перекласти для Корнелії, яка слухняно йшла поруч. Однак це тривало недовго. Міс ван Скайлер, що саме ввійшла в храм, опираючись на плече флегматичної міс Бауерз, наказала:

– Корнеліє, ходи сюди.

Роз’яснення довелося припинити. Очі доктора Бесснера за товстими скельцями аж сяяли, коли він розсіяно дивився їй услід.

– Дуже хороша дівчина, – сказав він Пуаро. – Не такий виснажений вигляд, як в інших молодих жінок. У неї гарні форми. І вона слухає мене з розумінням. Приємно її вчити.

У Пуаро промайнула думка, що, схоже, така вже доля Корнелії: або з нею грубо поводяться, або повчають. У будь-якому разі вона завжди слухач, а не співрозмовник.

Міс Бауерз, яка несподівано визволилася завдяки категоричному виклику Корнелії, тепер стояла посеред храму, роззираючись байдуже та холодно. Її реакція на дива минулого була лаконічна.

– Гід каже, що когось із цих богів… чи богинь звали Мут. Можете собі уявити?

У внутрішньому святилищі височіли чотири сидячі фігури, на диво величні у своїй тьмяній відчуженості.

Перед ними стояла Ліннет із чоловіком. Він тримав її за руку. Звернене до статуй обличчя жінки було типовим обличчям сучасної цивілізації: розумне, допитливе, не зачеплене минулим.

Саймон раптом сказав:

– Вибираймося звідси. Не подобаються мені ці четверо, особливо той, у високому капелюсі.

– Здається, це Амон. А отой – Рамзес. Чому вони тобі не подобаються? Як на