Агата Крісті - Смерть на Нілі

– А де міс Бауерз? Я мала прийняти краплі ще десять хвилин тому. Будь ласка, знайди її та приведи. Лікар наголошував, що дуже важливо…

Але в цей момент увійшла міс Бауерз із невеличкою мензуркою в руках.

– Ваші краплі, міс ван Скайлер.

– Я мала випити їх об одинадцятій, – буркнула стара. – Найбільше я не терплю непунктуальності.

– Усе правильно, – відповіла міс Бауерз і глянула на свій годинник. – Зараз саме за півхвилини одинадцята.

– А на моєму годиннику вже десять по одинадцятій.

– Гадаю, ви переконаєтеся, що мій годинник точний. Ідеальний хронометр. Ніколи не відстає і не спішить, – міс Бауерз була непохитна.

Міс ван Скайлер ковтком випила вміст мензурки.

– Мені точно стало гірше, – буркнула вона.

– Прикро це чути, міс ван Скайлер.

Та в голосі міс Бауерз не відчувалося смутку. Їй радше було абсолютно байдуже, і вона, очевидно, механічно видала правильну відповідь.

– Тут надто душно, – гаркнула міс ван Скайлер. – Знайдіть мені крісло на палубі, міс Бауерз. Корнеліє, принеси моє в’язання. Та акуратніше, не впусти. А тоді намотаєш трохи вовни в клубок.

Процесія вийшла.

Містер Ферґюсон зітхнув, розім’яв ноги і сказав, не звертаючись ні до кого конкретно:

– Боже, звернути б їй шию.

Пуаро з цікавістю запитав:

– Не любите таких, як вона?

– Не люблю? Ще б пак. У чому її користь? Вона жодного дня не працювала. Лише наживалася на інших. Це паразит, клятий, мерзенний паразит. Світ може обійтися без багатьох з цього пароплава.

– Справді?

– Так. Ота дівчина, яка щойно була тут, підписала договір про передачу акцій, а як величалася. Сотні тисяч нещасних робітників надриваються за кілька жалюгідних пенсів, щоб вона могла носити шовкові панчохи й інші непотрібні предмети розкоші. Одна з найбагатших жінок Англії, як мені сказали, але вона для цього за життя й пальцем не кивнула.

– Хто вам сказав, що вона одна з найбагатших жінок Англії?

Містер Ферґюсон вороже глянув на детектива.

– Ви б з такими й говорити не стали! Людина, яка працює своїми руками і не соромиться цього! Не те, що ваші вифранчені дженджикуваті нікчеми.

Його несхвальний погляд зупинився на краватці-метелику та рожевій сорочці.

– Щодо мене, я працюю головою, і мені за це не соромно, – сказав Пуаро, відповідаючи на його погляд.

Містер Ферґюсон просто пирхнув.

– Їх треба розстріляти, принаймні більшість із них, – запевнив він.

– Любий мій юначе, – мовив Пуаро. – Звідки у вас така пристрасть до насильства?

– От скажіть мені, що добре може вийти без насильства? Щоб побудувати, потрібно спочатку зламати та знищити.

– Певна річ, так набагато простіше, набагато гучніше та набагато видовищніше.

– А що ви робите, щоб заробити на кусок хліба? Закладаюся, що нічого. Мабуть, ви якийсь посередник.

– Я не посередник, я важлива особа, – трохи зарозуміло виправив Пуаро.

– І хто ви?

– Я детектив, – відповів Еркюль Пуаро таким тоном, наче сказав: «Я король».

– Боже! – юнак справді був приголомшений. – Ви маєте на увазі, що те дівчисько найняло приватного детектива, щоб захиститися? Вона аж так боїться за свою дорогоцінну шкуру?

– Я не маю нічого спільного з мсьє та мадам Дойлами, – сухо сказав Пуаро. – Я у відпустці.

– Насолоджуєтеся відпусткою, еге ж?

– А ви? Ви хіба не відпочиваєте?

– Відпочинок, – пирхнув містер Ферґюсон, а тоді загадково додав: – Я вивчаю умови.

– Дуже цікаво, – пробурмотів Пуаро та спокійно вийшов на палубу.

Міс ван Скайлер влаштувалася в найкращому кутку. Корнелія стояла на колінах перед нею, тримаючи на витягнутих руках моток сірої вовни. Міс Бауерз, виструнчившись, читала суботній випуск «Івнінґ пост».

Пуаро повільно походжав палубою з правого борту. Минаючи корму, він майже налетів на жінку, яка злякано повернула до нього смагляве й привабливе романське обличчя. Вона була одягнена в елегантну чорну сукню та саме говорила з кремезним здорованем в уніформі, схоже, одним із механіків. В обох на обличчях був дивний вираз провини й страху. Пуаро задумався, про що ж вони говорили.

Він обійшов корму й продовжив свою прогулянку з лівого борту пароплава. Двері каюти відчинилися, і звідти вийшла місіс Оттерборн, майже впавши йому в руки. На ній була вечірня сукня з яскраво-червоного атласу.

– Даруйте, – перепросила вона. – Любий містере Пуаро, мені так прикро. Це все хитавиця. Ніколи не могла втриматися на ногах під час хитавиці. Коли вже той пароплав зупиниться, – жінка схопила його руку. – Не терплю хитавиці. Ніколи не любила моря… І сиджу тут сама-самісінька годинами. Та моя дочка – ні співчуття, ні розуміння не виявляє до бідної старої матері, яка все робила для неї… – захлипала місіс Оттерборн. – Працювала по-чорному заради неї, не покладала рук. Я втратила grande amoureuse[26], на мене чекало grande amoureuse, я пожертвувала всім, геть усім… І нікого не хвилює! Але я всім скажу, я розповім усім, як вона нехтує мною, яка вона безсердечна… Вона змусила мене податися в цю подорож… Мені тут нудно до смерті… Піду й розповім усім…

Вона кинулася вперед, та Пуаро обережно її стримав.

– Я пришлю її до вас, мадам. Повертайтеся в каюту. Так краще…

– Ні. Я хочу розповісти всім… усім на пароплаві.

– Це небезпечно, мадам. Море надто бурхливе. Вас може змити за борт.

Місіс Оттерборн недовірливо глянула на нього.

– Справді? Ви так думаєте?

– Так.

Детектив зміг переконати її. Жінка завагалася, похитнулася й таки повернулась у свою каюту.

Ніздрі Пуаро затріпотіли. Тоді він кивнув головою та попрямував до Розалі Оттерборн, яка сиділа між місіс Аллертон і Тімом.

– Мадемуазель, вас шукає ваша мати.

Дівчина весело сміялася, але від цих слів спохмурніла. Підозріливо глянула на детектива й поспішила до каюти.

– Не можу зрозуміти цю дитину, – зізналася місіс Аллертон. – Вона така мінлива. Одного дня приязна, іншого – доволі груба.

– Безнадійно зіпсована та має дуже поганий характер, – сказав Тім.

Місіс Аллертон похитала головою.

– Ні, я так не думаю. Гадаю, вона нещасна.

Тім знизав плечима.

– Що ж, мабуть. У всіх нас є особисті проблеми.

Його голос звучав жорстко та різко.

Почувся гул, що наростав усе більше.

– Обід, – радісно вигукнула місіс Аллертон. – Я вмираю від голоду.

Того вечора Пуаро помітив, що місіс Аллертон сиділа біля міс ван Скайлер і про щось розмовляла. Коли він проходив повз, жінка підморгнула до нього і продовжила:

– Звісно, що в замку Колфрайз… любий герцог…

Корнелія, звільнена від обов’язків, вийшла на палубу. Вона слухала доктора Бесснера, який докладно розповідав