Роджер Желязни - Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни

— Я розповіла їй про нашу нічну зустріч зі здорованем і про ймовірний зв’язок циган із Графом.

— Маєш дещо дізнатися про Графа, — сказав я й докладно переповів про нашу з Вапнюгою розвідку.

— Хай би на чиєму боці він грав, не можу сказати, що жалкую через його вибуття, — визнала кішка. — Дуже вже він був моторошний.

— Ви зустрічалися?

— Бачила раз, як він ліз уночі з тої першої крипти. Сховалася на гілці, щоб роздивитися. Він немовби виплив звідти, ніби й м’язом не ворухнувши, просто линув, як-от Вапнюга вміє. Тоді постояв хвильку. Його плащем бавився вітер, а сам Граф озирався навколо, наче володів усім світом і саме вирішував, яку частину своїх володінь волів би навідати. Потім розреготався. Того звуку я ніколи не забуду. Він просто відкинув голову й загавкав, але не по-твоєму — хіба що ти вмієш гавкати особливим способом, перш ніж з’їсти щось, що з’їдене бути не хоче, а це тебе ще й тішить, покращує апетит. Тоді він рушив, і я не вірила своїм очам. Він ставав усякою всячиною, набував розмаїтих форм, плащ його розвивався всюди, він навіть був у різних місцях водночас. Нарешті Граф покинув те місце — плащ ніби відплив собі геть у місячнім сяйві. І я цьому аж ніяк не засмутилася.

— Я чогось аж такого театрального не бачив. Але познайомився з ним ще ближче, і враження він справив неабияке, — сказав я. Трохи помовчавши, запитав: — Текела розповіла тобі ще щось, окрім як про Лінетту?

— Схоже, тепер усі вважають, що центр буде в тому старому пастораті. Вікарій сказав їй, що в давні часи той будинок належав до ще більшої церкви, на південь звідси. Її зруйнував останній Генріх[15], щоби дати іншим приклад серйозності своїх намірів.

— Через це пасторат — така добра версія, що мене аж дратує несмак Графа. Так зіпсувати розрахунки!

— Ти вже обчислив нове місце?

— Ні. Але невдовзі робитиму це.

— Даси мені знати?

— Візьму тебе із собою, — запропонував я.

— Коли це буде?

— Завтра, мабуть. А поки що я збирався пробігтися до циганів.

— Навіщо?

— Інколи вони дуже колоритні. Хочеш зі мною?

— Гаразд.

Ми рушили дорогою. Ніч знову була ясна й дуже зоряна. Наближаючись до Ларріного будинку, я почув віддалену музику. Попереду вже виднілося сяйво багать. Невдовзі я зміг розрізнити в музиці партії скрипки, гітари, тамбурина й однісінького барабана. Урешті-решт ми дійшли до схованки під возом, звідки можна було спостерігати. Пахло собаками, але вітер віяв у наш бік, тому жодний із них нас не потурбував.

Кілька немолодих циганок танцювало. Хтось раптом завів плаксиву пісню. Музика була збурлива, рухи танцюристок — стилізовані, подібні до кроків довгоногих птахів, що я їх бачив колись у тепліших краях. Вогнищ налічувалося чимало, від деяких долинали запахи куховарення. Проте тіні важили у видовищі не менше, ніж світло, і завивання мені подобалися — я ж бо на гавкоті й витті знаюся. Ми трохи поспоглядали, захоплені строкатістю вбрання танцівниць і музик, а рівно й рухами та звуками.

Вони зіграли кілька мотивів, а тоді скрипаль простягнув свою скрипку до купки глядачів і показав на неї. Хтось запротестував, але музика наполягав. Зрештою на світло вийшла жінка. За лічені хвилі я впізнав Лінду Ендербі. Очевидно, Великий Детектив робив ще один візит увічливості. Тепер я роздивився в тіні й кремезну невисоку постать його супутника.

Повідмовлявшись для годиться, Детектив прийняв-таки скрипку й смичок, торкнувся струн, а тоді прилаштував інструмент, явно знаючи це діло. Підніс смичок, зробив довгу паузу — й ну грати.

Виходило в нього добре. Музика була не циганська — якась стара народна пісенька, що її я вже десь колись чув. Закінчивши, він негайно завів іншої, та ще й у кількох варіаціях. Він грав і грав, музика все дичавіла й дичавіла...

Зненацька він припинив і ступив крок, ніби щойно вернувся зі сну до реальності. Великий Детектив уклонився й повернув інструмент власнику, рухаючись у цей момент абсолютно по-чоловічому. Я подумав про все те кероване мислення, про майстерно розвинуту дедукцію, які допомогли йому сюди потрапити. Аж тут ця мить прояву несамовитості, що її він, либонь, ретельно стримує. Потому він знов опанував себе й, усміхнувшись, повернувся в роль жінки. У цьому я вбачив прояв неабиякої сили волі та збагнув зненацька, що він — не просто якийсь там багатоликий переслідувач. Я враз збагнув, що він знайомиться з обсягом нашого задуму так само, як ми дізнаємося якісь інші аспекти, що під кінець він уже, можливо, дихатиме нам у спину, що він якоюсь мірою теж гравець... Ні, певніше — сила в Грі. І тут я відчув до нього таку повагу, яку відчував мало до кого з тих багатьох, що їх знав.

Згодом, дорогою додому, Сірохвістка сказала:

— Було добре ненадовго відволіктися.

— Так, — погодився я і глянув на небо, де зростав місяць.