Олександр Станіславович Ульянов - Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Капітан грайливо смикнув ковдру, зробив губами булькаючий звук, така собі помісь індика і бульдога. Потім ще раз. Але юнак не хотів подавати жодних ознак життя. І тоді, коли капітан нахабно, із завмиранням серця стягнув простирадло, то юнака там дійсно не виявилося. А замість нього на великій подушці лежала рука. Подушка просякла від крові і не встигла просохнути. Капітан виплюнув тости на підлогу із швидкістю пострілу. Чисто з професійної звички він нахилився і визначив, що руку пиляли болгаркою. Швидше, по живому. Рука в знайомих перснях, тут ніякої помилки не могло бути. Трохи далі, на іншій подушці, він надибав записку: «Шукай, може, знайдеш іншу». Великими і чіткими літерами. Роздрук комп’ютерний, а не ідіотські вирізки з газет.
Телевізор працював на всю котушку, і ведуча з новин монотонно, з фальшивою бадьоринкою, повторювала кількість жертв у лондонському метро. Капітан сів на край ліжка і почав перебирати у пам’яті своїх найближчих ворогів, але потім спокійно вирішив, що це пов’язане з його нічними пригодами. В його очах, а може, насправді, потягнулася чорна ніч. Тут він почув голос: жалібний і протяжний, наче той голос прохав чогось, але чути було плач; плач наростав, захлинався в горлянці, скреготав зубами, випускаючи повітря з протяжним свистом, а опавши – тихо по-собачому вив. Капітан побачив себе у дзеркалі. Плакав саме він, і ніхто інший. Мало того, вічно скептичний і невіруючий цинік, він почав витягувати молитви, яких десь давно прихопив шматками. Молитви уривалися, а потім повторювалися знову, і так було до безкінечності, доки його голова не зробилася чавунною, і він ліг на підлозі і задрімав, тримаючи одпиляну болгаркою руку юнака. Так його застав «Беркут» і поволік, разом з рукою, схлипами униз по східцях, а капітан безпомічно теліпався між здорових мужичих тіл, як скелет, обтягнутий одвислою шкірою. Молодий лейтенант садонув його під дих і тихо на вухо прошепотів: «Пєдік гнилий, ти мені за все заплатиш. І за пробиті голови на Софійській площі, і за закопаного під парканом митрополита». Величко тільки очманіло глянув на нього, і в очах його було не більше розуму, ніж у чорної ворони, що сиділа на паркані, виставивши цікаво дзьоба на гурт людей, що викидали, мов дракони, пару та кресали підборами іскри.
4
Власне, Лада ніколи не відрізнялася особливо великим душевним теплом. Він закохано подивився на свою руку, на пальця з товстим платиновим перснем, на сигару «Корона» з цівкою синього диму. Лада, так, вона тикалася життям, як муха серед заварних тістечок. Про душевне тепло мріє кожен, так. Саме так, як полюбляли говорити про подібні речі у товариствах, де вона пролітала над головами, наче палаюча комета. Він лизнув губи від однієї думки про минулий день, навіть не згадуючи похорон: там усе було вишукано, як годиться. Лада лежала в труні, як та шістнадцятка, що зібралася на танці. Він пригадав усіх її собак, зализаних, накручених, з облізлими та поголеними гузнами; різного зросту і масті, вони лазили паркетом скрізь, гидили на підлогу. І це викликало алергічні подразнення. Спочатку у нього, а потім у сина. Вона втішалася цим собачим содомом. Така собі селянська дурка, вирішив він про себе, але схаменувся.
Страх, що все в один день відкриється, помалу, наче гвіздок у сиру деревину, влазив у його голову. З одного боку, він був потішений, що відчував такі емоції, давно пригаслі, запилені. Очі у нього палали, щоки взялися рум’янцем. І слідчий, що сидів зараз проти нього, той самий, що приходив раніше, але у вільній, не напруженій позі, спіймав той разючий спалах і усміхнувся. І йому здалося, що зверхньо. Нехай, він уміє надолужувати образи. Слідчий разом з ним пив дорогий коньяк і курив дорогі сигари. Лейтенант, як і того разу, сидів на краєчку, і його коліна дрібно тремтіли. Але цього разу від збудження і відчуття зверхності, тимчасової, – вирішив він. Те, що він почув від лейтенанта наступної хвилини, не лише насторожило його, а враз обтрусило, і він, наче маленький шкодливий хлопчик, сидів на стільці, тримаючи склянку з коньяком в одній руці, а в другій сигару, і вони видавалися йому пудовими гирями.
– Миколо Павловичу, чому ви називаєте себе генералом? І люди ваші, і ваша прислуга називають вас генералом. Але наскільки мені відомо, то у вас чин майора… і… у відставці, – сказав слідчий, рівно дивлячись йому в очі, і його слова сторонній міг би сприйняти за добродушне буркотіння та кепкування між давніми приятелями. Але це був нонсенс, це виключено між двома чоловіками різних служб.
– Це для таких, як ви, – просичав він, гублячи попіл на коліна.
– Ну, я просто так, до слова, – вирівнявся лейтенант.
– А вам пальця до рота не клади. Далеко підете, – підбадьорив його, але це прозвучало як пук у пусту діжу.
Лейтенант провів уважно поглядом напарника, що стояв біля вішака і нічим від того вішака не відрізнявся.
– Перейдемо до справи, – лейтенант обтрусив попіл зі своєї сигари. – Коли ви востаннє бачили сина?
– За день до похорону. Саме так, за день, – відповів, не вагаючись, він.
– Ага. Ні у друзів, ні у знайомих його не виявилося, – лейтенант скрушно, тихенько захитав головою, ніби це було смішно.
– Я не дуже цікавився, – відповів він.
– Дивно. Ви не цікавитесь життям сина? Пробачте за таке інтимне запитання, – злукавив лейтенант.
Він знову обтрусив попіл на коліна, але цього разу обом, собі й лейтенанту, видалося, що попіл летить повільно, тихо і лагідно. Майже в унісон вони випили коньяк. Глянули один на одного, і кожен подумав про своє, і кожен знав свою правду.
– Ви знаєте такого собі капітана Величка? – запитав зовсім спокійно лейтенант.
– Ні… Але стійте, стійте, – спохопився він. – Здається, це з дочірньої контори. Саме так. Це та, яка працювала і на вас, і на нас, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов», після закриття браузера.
