Олександр Станіславович Ульянов - Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов

– Агов. Ану повернися до мене, – наказним тоном сказав капітан.

– Мені нема про що говорити. Про такі речі, – сказав, не обертаючись, Ламай, пораючись зі своїми пляшками. – Саме про це не хочу говорити.

– Про що?

– Про дві речі я не говорю. Про те, хто я насправді, і про Бога, – Ламай обернувся і поставив пляшку перед капітаном. – Можеш наливати. Я пригощаю.

З усього було видно, що Ламай хоче поговорити; і не тільки від того, що занудився у цьому золотому райку, подумав капітан.

– Ти віруючий? – запитав він Ламая.

– Так.

– А як тоді клеїться до тебе…

– Просто. Я просто впевнений, що не з-за нас завалиться цей світ. З тобою ж навпаки. Ти перескочив у наш світ і перетягнув до нього свої болячки.

– Дивно, – капітан скрипнув зубами.

– Нічого дивного. Ти був надто чесним і надто погано вихованим, дорогуша. Тобі сказали, якщо ти грішний, то не маєш ніякого права на спасіння. Ніхто, голубе, не вірить у спасіння, але вірить у Бога. От і все. Це і є гріх. Не бути тим, ким є насправді. А ти у нашому світі почуваєшся зрадником. Але ніколи не треба допускати неповагу до того, що тебе створило і що рухає тобою…

– Ти несеш ахінею. Сьогодні ви всі з’їхали з котушок. Я не хочу говорити про це!

– Але думаєш.

– Напевне. Ти перемудруєш, підарок.

– Я знаю, капітане, твої проблеми, – пропустив Ламай останнє повз вуха.

– Ти – мої? Не сміши.

– Я знаю, чому ти не любиш Бібі.

– Ну, і чого?

– Він ідіот.

– Саме ідіот. Він біситься з жиру, падлючий мамин синок, – сказав капітан.

– Десь так. А у тебе інша ситуація. Ну, скажімо, коли довго дивишся на щось, то втомлюєшся. А потім одного ранку воно робиться чужим і непотрібним. Ось саме це сталося з тобою.

Ламай налив собі коньяку, випив і подивився на капітана з таким виглядом, що нічого не говорить, окрім того, як вламати по черепушці.

– Хочеш відтягнутися? – несподівано сказав Ламай. – Там у кабінці новенький. Цілу ніч сидів. Наших баришень боїться як вогню. Ха-ха.

– Спробую, – капітан повернувся так різко, що шкіряний піджак на спині затріщав.

Новенький, як його назвав Ламай, був одягнений у червоні вельветові штани, мав мавпяче поморщене личко, довгі і гнучкі пальці й жіночий погляд. Такий собі лубковий чортик, що зіскочив з картинок православних святців. Капітан замовив випити і присів біля нього. Новенький смоктав якусь зелену бурду, і його погляд весь час повзав поверхнею стола. Сором’язливий погляд.

– Мене звати Ніком, – сказав новенький.

– Ага, – тільки й відповів на те капітан.

– З вами це вперше? – запитав Нік.

– Що саме?

– Ну…

– Нічого вперше не буває, – сказав капітан Величко і сам здивувався.

– Так. З кожним витком розвитку людство втрачає свою наївність. У нас стара мудрість, як сто років без сну, – несподівано сказав Нік.

– Що-о? – потягнув ніздрями повітря капітан, і відразу його знудило: від Ніка перло залежалим сиром, невипраними шкарпетками, і все це було приправлене дорогими парфумами. Нарешті Величко почав розуміти: просто доходяга цей звихнувся на філософії, на книжках.

– Йшов би ти додому, – спокійно сказав він. – Не залазь у це гівно.

Нік був розкрив рота, але капітан різко обірвав його.

– Ні слова про Бога. Не в цій помийниці! – сказав і сам собі здивувався капітан Величко.

Потім потягнув ніздрями повітря, разом із запахами, цього разу солодко, смачно, і заглянув у знічені очі Ніка. Потріпав по плечу, пішов до виходу. Бібі знову корчився біля шеста. Але зараз сукня заголилася на ньому, і він показував публіці рожеві трусики і дебеленький задок.

* * *

Чорне, блискуче, наче обсидіанове, небо тріснуло синім холодом. Капітан гальмонув «лексус» і зупинився, спостерігаючи, як мирно і звично висить сонце, а крига склом сиплеться під маленькі фігурки людей, що смикалися у чистоті повітря, наче заведені.

– Що за фігня? – тільки й промовив він, роззирнувся навколо ще раз. – Бля, ну і привидиться таке.

Дорогу перебіг собака. Великий, з міцним загривком і худим задом. Собака зупинився, глянув на нього, і Величко подумав, що бачив його десь. Але ось собака піднявся на задні лапи, виструнчився, ніби обтрусився від води, і став переходити на двох. Наразі обернувся і скривив йому харю, мерзенну і гидку. Величку видалося, що у його рот набилося шерсті. Капітан кахикнув, труснув головою, мовляв, такого не може бути. І коли знову подивився, то собака підтюпцем біг тим боком вулиці. Натиснув на газ і повів машину вниз.

Він їхав з дивним відчуттям, що падає вниз, у цю сонячну кушпелінь, у цей яскравий морозний день. Йому було приємно і незвично, тупо діймав голод, виїдаючи думки і події. Він обминув ту частину дороги, якою пробіг собака, і зараз боявся зізнатися собі в цьому. Все пройшло, все відійшло, навіть таке швидке настання ранку чи дня. Просто у нього в голові помутилося, і якого біса треба було пертися із теплої кімнати, від теплої сраки коханця. Що ти хотів собі сказати: жінка і чоловік – то велика різниця? Він відкрив бардачок і поцокотів капсулами амфітаміну. Настрій у нього поліпшувався. Він підкотив до свого помешкання з легким настроєм у голові. Сонце гуляло біля будинку, на асфальті, на людях. І йому все видалося дурницею, яку він сам собі придумав.

Відчинивши двері, він з благоговінням ступив восковою, зараз схожою на стільники, підлогою. У прозорій стелі пливло бездонне синє небо, таке він бачив у Єрусалимі тогоріч, – ця думка креснула легкою вогняною смугою і шкрябнула, наче цвях по склу. Натомість прийшла інша: а чи не привидівся йому той собака, як і ця ніч? Капітан пробрався на кухню, поставив каву, вкинув смажитися тости і включив Вагнера. Єдину музику, яку він зносив, інакшої не признавав. Цей шалапут ще спить, ха, він зрадіє таблеткам, зрадіє, що все пройшло, цей хлопчисько вміє підіймати настрій, ха, і не лише. Тостер звучно викинув грінки. Величко намастив їх майонезом, поклав кілька шматків ковбаси. Життя не втрачає своєї привабливості. Сонце жовтим медом вповзало і вповзало до кімнати. Юнак ще спить, напевне ще спить, маленький ледацюжка, ха. Капітан засунув руку у кишеню джинсів і витягнув пластиковий слоїк з пігулками. В одну руку він узяв тост, а другою трусив слоїком у повітрі.

Увімкнувши телевізор, він крикнув:

– Агов, хто ще спить!

Пережовуючи тости, граючи щелепами і жовнами, пританцьовуючи на блискучій до неймовірного підлозі, він увійшов у залу. Телевізор передавав якісь новини. Небо у стелі було