Сілвія Плат - Під скляним ковпаком

остання серія зйомок, потім мав вийти журнал, а ми мали повернутися назад у Талсу, чи Білоксі, чи Тінек, чи Кус-Бей, чи звідки ми там приїхали, і фотографуватися треба було з якимсь реквізитом, що натякає на наші майбутні фахи.

Бетсі тримала качан кукурудзи, щоб показати, що вона хоче стати дружиною фермера, Гільда — лису безлицу голову манекена, адже вона хотіла робити капелюшки, а Дорін — вишите золотом сарі: буцімто вона хоче бути соціальною працівницею в Індії (насправді вона й на гадці такого не мала, просто хотіла отримати сарі, як сама мені й пояснила).

Потім у мене запитали, ким я хочу бути, і я відповіла, що не знаю.

— Та звісно, знаєш, — сказав фотограф.

— Вона хоче, — в’їдливо зауважила Джей Сі, — бути всіма одразу.

Я відказала, що хочу бути поеткою.

Вони заходилися шукати для мене реквізит.

Джей Сі запропонувала поетичну збірку, але фотограф відкинув ідею, мовляв, надто очевидно. Це мало бути щось, що надихає поетів. Зрештою Джей Сі видобула зі свого тогоденного капелюшка паперову троянду — з тих, що зазвичай мають довгі стебла.

Фотограф налаштовував розжарені білі софіти:

— Покажи нам, яка ти щаслива, коли пишеш вірші.

Я втупилася поглядом у синє небо, що прозирало в шпаринах між листя фікусів на вікні Джей Сі. Зліва направо повзли кілька ватних хмарин, подібних на театральні декорації. Я зосередила погляд на найбільшій хмарині, наче разом із нею з поля зору могло віднести й моє щастя.

Мені здавалося, що дуже важливо тримати лінію рота рівною.

— Усміхнися нам.

Зрештою я покірно скривила рот у посмішці, схожій на гримасу ляльки черевомовця.

— Ой, ні, — запротестував фотограф, раптом ніби відчувши недобре. — Ти наче зараз розплачешся.

Я не могла зупинитися.

Я зарилась обличчям у рожеву оксамитову оббивку диванчика, і разом із солоними слізьми та жалюгідними схлипуваннями, що набрякали в мені цілий ранок, з мене линуло, захлеснувши все довкола, доглибне полегшення.

Коли я підвела голову, фотографа вже не було. І Джей Сі не було. Я почувалася розмоклою та зрадженою, наче шкіра, скинута страшним звіром. Було добре не почуватися звіром, але я відчувала, ніби той звір забрав із собою мою душу й усе, що лиш зумів загарбати лапами.

Я попорпалась у сумочці в пошуках золотавої косметички з тушшю, щіточкою, тінями, трьома помадами та дзеркальцем на кришці. Обличчя, що дивилося на мене з люстерка, наче визирало з-за тюремних ґрат після тривалих катувань. Розпухле, синювате, якихось нелюдських кольорів. То було обличчя, що потребувало мила, води й християнської терпимості.

Я взялася фарбуватись без особливих надій на успіх.

Минуло відчутно багато часу, перш ніж Джей Сі принесло назад з оберемком рукописів.

— Це тебе трохи розрадить, — сказала вона. — Приємного читання.

Щоранку на кабінет редактора відділу художньої літератури сходила лавина рукописів, осідаючи запилюженими заметами. Певно, по цілій Америці в кабінетах, на горищах і в класних кімнатах сиділи люди й щось писали. Приблизно щохвилини хтось завершував рукопис, тож за п’ять хвилин на столі редактора літературного відділу опинялося п’ять рукописів. За годину — шістдесят, звалених купою, розсипаних на підлозі навколо. А за рік…

Я всміхнулась, уявивши, як переді мною пропливає в повітрі білосніжний щойно підшитий рукопис, де на першій сторінці в правому верхньому кутку надруковано: Естер Ґрінвуд. Через місяць після стажування в журналі мав початися літній курс, де викладатиме знаний письменник: для вступу я надіслала рукопис оповідання, яке письменник має прочитати й визначити, чи гідна я в нього вчитися.

Звісно, на курс набирали мізерно мало людей, і я давно надіслала свій текст, а досі не отримала жодної звістки, однак була впевнена, що, повернувшись додому, знайду на столику в передпокої лист про зарахування.

Я вирішила зробити Джей Сі сюрприз — надіслати кілька оповідань, які напишу під час навчання на курсі, тільки під псевдонімом. Одного дня редактор відділу художньої літератури прийде до Джей Сі, кине їй на стіл мої оповідання й скаже: «Оце значно краще за пересічний рівень», — і Джей Сі погодиться, і запросить автора на ланч, а ним виявлюсь я.

— Чесно, — сказала Дорін, — цей не такий.

— Розкажи про нього, — кам’яним голосом попросила я.

— Він із Перу.

— Вони там коротуни. Такі ж бридкі, як ацтеки.

— Ні-ні-ні, золотку, я його вже бачила.

Ми сиділи на моєму ліжку — серед розкиданих несвіжих бавовняних суконь, подертих панчіх, сірої натільної білизни, — і Дорін уже з десять хвилин умовляла мене поїхати на танці в заміський клуб із приятелем якогось знайомого Ленні, а це, наполягала вона, зовсім інше діло, ніж приятелі самого Ленні, проте назавтра о восьмій ранку в мене був потяг додому, тому я вважала за потрібне бодай спробувати зібрати речі.

А ще в мене був невиразний план цілу ніч гуляти на самоті нью-йоркськими вулицями, щоб велич і таємничість цього міста нарешті хоч трохи мені відкрилися.

Але я здалася.

У ті останні дні було дедалі важче вирішувати, що робити. А коли я все-таки щось вирішувала, як‑от скласти валізу, то тільки вивалювала з шафки брудний дорогий одяг, розкладала його на кріслах, ліжку й підлозі, а тоді сідала і спантеличено на нього витріщалася. Кожен предмет мого одягу мовби мав свою норовливу особистість, яка впиралася пранню, складанню та пакуванню у валізу.

— Проблема з цим одягом, — сказала я Дорін. — Боюсь уявити, як повернуся — а він досі тут.

— Не проблема!

І Дорін у своїй прекрасній невблаганно-невпинній манері заходилася збирати білизну, панчохи, вигадливий бюстгальтер без бретельок на хитромудрому каркасі — подарунок від «Прімроуз корсет компані», який я так і не наважилася вдягнути, — і нарешті печальну колекцію сорокадоларових суконь чудернацького крою, одну за одною…

— Стривай, оцю лиши, я в ній піду.

Дорін видобула із загального жмутка й кинула мені на коліна клапоть чорної матерії. Решту одягу вона скрутила в однорідний м’який балабух, який запхала чимдалі під ліжко.

Дорін постукала в зелені двері із золотою ручкою.

Звідти долинуло шарудіння й чоловічий сміх. Потім білявий хлопець зі стрижкою під машинку й у сорочці з короткими рукавами прочинив двері на кілька сантиметрів і подивився на нас.

— Мала-а-а! — заволав він.

Дорін провалилася в його обійми. Я подумала, що це, мабуть, той знайомий Ленні.

Я тихо стояла на порозі в чорній сукні-футлярі та чорному палантині з бахромою, небачено жовтошкіра, позбавлена зайвих очікувань. Я тут спостерігачка — казала собі, дивлячись, як білявий хлопець передав Дорін у кімнату іншому чоловікові, теж високому, але з темнішою шкірою й трохи довшим волоссям. На тому чоловіку був ідеально білий костюм і світло-блакитна сорочка, жовта сатинова краватка була припнута блискучою шпилькою.

Від шпильки я не могла відвести очей.

Біле світло, що наче било з неї, осявало всю залу. Та потім світло всоталося назад, лишивши по собі краплину роси на золотому полі.

Я трохи посунулася вперед.

— Це діамант, — сказав хтось, і довкола вибухнув сміх.

Я постукала нігтем по блискучій грані камінця.

— Її перший діамант.

— Марко, подаруй їй.

Марко вклонився й поклав шпильку мені на долоню.

Світло грало й витанцьовувало на ній, мов на райській крижині. Я швидко сховала подарунок у вечірню сумочку, розшиту штучними гагатами, і роззирнулася. Обличчя були порожніми, мов тарілки, і мені здалося, що ніхто навіть не дихав.

— На щастя, —