Сілвія Плат - Під скляним ковпаком

class="p1">— Та ні, зійдеш посередині. Тоді не встигнеш набрати таку швидкість, — і Бадді повів мене до підйомника, і показав, як пропустити трос між рук, і як вхопитися за нього, і як їхати вгору.

Мені й на думку не спало відмовитися.

Я чіпко обхопила долонями грубий, розбухлий змієподібний трос, що рвався з рук, і рушила вгору.

Але трос тягнув мене, розбовтану в постійному пошуку рівноваги, надто швидко, щоб лишилася надія відпустити його на півдорозі. Переді мною був лижник, і за мною був лижник, і якби я відпустила трос, одразу перекинулася б і позбирала на себе всі їхні лижі й палиці, а я не хотіла накоїти лиха, тож далі трималася.

Проте на вершині в мене з’явилися сумніви.

Бадді впізнав мене за червоною курткою і зауважив моє вагання. Наче вітряк кольору хакі, він рубав руками повітря. Тоді я зрозуміла: він вказує на коридор, що утворився між лижників, які щільно прошивали зигзагами схил. Та поки я зволікала, збентежена, з пересохлим ротом, чіткі білі межі коридора, що розділяв нас, розмивалися.

Один лижник перетнув його зліва, один справа, а Бадді досі крутив розслабленими руками, мов комаха вусиками, по інший бік снігового поля, всипаного мікроскопічними створіннями, подібними на мікробів чи на яскраві гнуті знаки оклику.

Я перевела погляд зі сцени комашиної метушні на краєвид за нею.

На мене дивилося величне сіре око неба, і затягнуте імлистим серпанком сонце зганяло зусібіч неозорі й мовчазні білі простори та вкладало до моїх ніг.

Внутрішній голос наполягав, мовляв, не будь дурною, бережи свою шкуру, відчепи лижі й іди вниз пішки, під прикриттям низькорослих сосен обабіч схилу, — тікай звідти, як невтішний комар. Думка про те, що я можу вбитися, виросла в моїй голові тихо й упевнено, ніби дерево чи квітка.

Я прикинула відстань до Бадді.

Тепер він стояв зі складеними руками, наче врослий в огорожу позаду, — заціпенілий, коричневий, мізерний.

Помалу посунувшись до краю схилу, я врізалася палицями в сніг, відштовхнулась і запустила себе в політ, якого не могла перервати, не маючи ані належних навичок, ані спізнілої волі.

Я цілила прямо вниз.

Пронизливий вітер, досі зачаєний, щодуху вдарив мені в рот і заграбав волосся назад. Я летіла вниз, але біле сонце анітрохи не ставало вищим. Воно висіло над завмерлими хвилями горбів — бездушна точка обертання, без якої не існувало б світу.

Крихітна одухотворена точка в моєму тілі прагнула до нього. Я відчувала, як легені надимаються потоком усього довколишнього — повітря, гір, дерев, людей. Я думала: от що таке бути щасливою.

Я пролетіла донизу, минаючи зигзаги лижників, студентів, фахівців, крізь роки й роки лицемірства, і усмішок, і компромісів — у своє минуле.

Людей і дерев обабіч меншало, наче танули стіни темного тунелю, крізь який я прожогом неслася до незрушної яскравої точки по той бік, до камінчика на дні колодязя, до ніжного білошкірого дитинчати, приспаного в материному животі.

На зубах хруснув гравій, якого набилося повен рот. Горлом сочилася крижана вода.

Наді мною нависало обличчя Бадді, близьке й громіздке, мов збита з орбіти і з пантелику планета. З-поза нього виринули інші обличчя. А за тими вилися роєм чорні цятки на пласкому білому тлі. Клаптик за клаптиком, мовби лінивим помахом чарівної палички хрещеної-феї, старий світ складався докупи.

Долинув знайомий голос:

— Усе було гаразд, доки якийсь чоловік не заступив тобі дорогу.

Люди розстібали мої кріплення, збирали мої лижні палиці, що розлетілися й косо стриміли зі снігу, застрягши кожна у своєму заметі. Ззаду мене підпирала огорожа хатини.

Бадді нахилився, щоб зняти з мене черевики й кілька пар білих вовняних шкарпеток. Його пухка рука стиснула мою ліву стопу, потроху посунулася до кісточки, масуючи й промацуючи, наче в пошуках захованої зброї.

Безпристрасне біле сонце сяяло з небесної височини. Кортіло обточуватись об нього, аж доки зроблюся довершеною, і тонкою, і значною, як лезо ножа.

— Мені треба нагору, — сказала я. — Хочу ще раз.

— Ні, не треба.

Збочений, вдоволений вираз проступив на обличчі Бадді.

— Не треба, — повторив він нарешті з усмішкою. — У тебе нога зламана в двох місцях. Лежатимеш у гіпсі кілька місяців.

Розділ дев'ятий

— Так добре знати, що вони от‑от помруть.

Гільда позіхнула й потягнулася, вигнувши по-котячому довгі кінцівки, а тоді вклала лікті на круглий стіл, занурила обличчя поміж рук і знову задрімала. Жмуток жовчно-зеленої соломи примостився на її чолі, мов тропічний птах.

Жовчна зелень. Їй віщували популярність наступної осені, але Гільда, як завжди, на півроку випереджала час. Жовчно-зелений із чорним, жовчно-зелений із білим, жовчно-зелений зі своїм далеким родичем — пляшково-зеленим.

Модні анонси, мов надуті срібні рибини, пускали бульки в моєму мозку. Досягаючи поверхні, бульки лускали.

Так добре знати, що вони от‑от помруть.

Я прокляла себе за те, що прийшла в готельний кафетерій одночасно з Гільдою. Після вчорашнього важкого вечора я була не в змозі вигадати поважну причину, щоб повернутися в номер по забуту рукавичку, чи носовичок, чи парасольку, чи сумочку. За це я розплатилася довгою, цвинтарно-мовчазною прогулянкою від матових скляних дверей «Амазона» до полунично-мармурового парадного входу в нашу редакцію на Медісон-авеню.

Гільда цілу дорогу крокувала, ніби манекенниця.

— Такий гарний капелюшок! Сама зробила? — я була майже готова, що Гільда поверне до мене голову й скаже: «У тебе якийсь хворобливий голос», — та вона лише витягнула і втягнула свою лебедину шию й буркнула:

— Так.

Напередодні я дивилася виставу, героїня якої була одержима діббуком[10], і коли діббук промовляв крізь неї, голос був таким глибоким і глухим, аж неможливо визначити, належить він жінці або чоловіку. Гільдин голос був точнісінько як голос того діббука.

Вона розглядала своє відображення в начищених вітринах, наче щомиті мусила впевнюватись у власному існуванні. Між нами запала така глибока мовчанка, що я майже почала відчувати провину. Тому я сказала:

— Така страшна історія з тими Розенберґами, правда?

Того вечора Розенберґів мали стратити на стільці.

— Так! — відповіла Гільда, і нарешті було схоже, що я зачепила людську струну в котячій колисці її душі. Це відбулося, коли ми сиділи самі посеред ранково-похмурої, подібної на гробницю кімнати для нарад. А тоді вона підсилила своє «так»:

— Страшно, що такі люди могли лишатися живими, — вона позіхнула, блідо-оранжевий рот оголив зачаєну всередині темряву. Я заворожено витріщилася на чорну печеру, сховану під її обличчям, аж доки губи зімкнулись, і діббук заговорив зі своєї схованки. — Так добре знати, що вони от‑от помруть.

— Ну ж бо, усміхнися нам.

Я сиділа в кабінеті Джей Сі на оббитому рожевим оксамитом двомісному диванчику, тримала в руках паперову троянду й дивилася на журнального фотографа. Мене фотографували останньою з дванадцяти дівчат. Я спробувала сховатись у вбиральні, але не вдалося. Бетсі вгледіла мої ноги крізь щілину під дверима.

Я не хотіла фотографуватися, тому що мало не плакала. Хтозна, чому мені так кортіло плакати, однак я розуміла: якщо хтось заговорить до мене чи надто пильно придивиться, сльози покотяться з моїх очей, і схлипування підуть мені горлом, і я плакатиму тиждень. Я відчувала, як сльози плещуться й підкочуються до моїх країв, наче я — повна по вінця хитка склянка.

То була