Олексій Геращенко - Лише секунда

В коридорі скрипнули двері.

— Мама, — ледве ворухнувши губами, сказав Юрко, підвівся і вийшов у коридор.

За хвилину двері в кімнату прочинилися — і зазирнула тітка Ніна, його мама, разом з яскравістю електричного світла з коридору, яке вмить зібгало тіні навколо.

— Андрійчику! — радісно вигукнула вона і підбігла цілувати мене. — Молодець, молодець!

Її рум’яні від морозу щоки доторкнулися до моїх, залишаючи вологий слід.

— А Юрко тебе навіть чаєм не напоїв, — вона махнула рукою у бік сина. — Ходімо всі на кухню.

Пара гарячого ароматного чаю піднімалися над моєю чашкою. Тітка Ніна весело щебетала, присуваючи ближче до мене кошик із печивом та цукерками. Я щось відповідав із ввічливості, а потім непомітно захопився розмовою — і ми вже пили наступну чашку, я витирав серветкою спітніле чоло і сміявся від чергової потішної розповіді. Якоїсь миті я зрозумів, що Юрка вже немає поруч із нами. Я навіть не зауважив момент, коли він вийшов. Зробивши останній ковток і щиро сказавши Юрковій мамі, що це найсмачніший чай з усіх, які я будь-коли пив, попрощався з нею. Надягнув куртку і перед виходом зазирнув до його кімнати. Він сидів на стільці спиною до дверей, поставивши перед собою мольберт, на якому стояла та сама картина. Жінка була намальована зі спини. Тільки голова, розкидане в сторони волосся, ніжна шия і тонкі гострі плечі. Здається, вона лежала ницьма. Вона була прекрасна. Я не міг уявити її обличчя, але точно знав, що від її краси перехопило б подих. Що з нею? Здавалося, що на цій картині зображено мить, коли життя вже немає, але смерть ще не прийшла. Тонесенька смужечка, ниточка поміж життям і смертю, межа двох світів.

— Колись заходь до мене, — сказав я Юрковій спині, яка жодним чином не зреагувала на мої слова. — Я зараз на Гоголівській живу. Тридцять другий будинок. П’ята квартира.

***

Вийшовши від Юрка, я відчув, що аж ніяк не наблизився до розгадки щоденника. Та хай там як, цей візит виявився для мене важливим. Хоча ситуація не прояснилася, однак вона набула нових барв. Позаяк я сам не прагнув поспішати з цим щоденником, хотів подумати і розібратися в собі. Я жив день за днем за інерцією, а тепер, можливо, зверну на інший шлях і вирушу назустріч сонцю. І хай кричать позаду: «Ти куди? Іди разом із нами!» Я лише махну їм рукою на прощання.

Адже я так хочу пробачити самого себе. Роблю вигляд, що пробачив, але тугий клубок підбирається до горла.

Що буде написано про це в щоденнику? Про те, що поранило мене і, здається, шкода, що не вбило. Чи це буде просто розповідь без відповідей, яка, як і сьогоднішня зустріч із Юрком, дасть інформацію для роздумів замість вирішення?

Ідучи вулицею, я набрав маму.

— Так, Андрійку, алло! — почулося в слухавці.

— Мамо! — розпочав я, оминаючи передмову, — чи не бувало такого, щоби я втрачав пам’ять?

Мама важко дихала, намагаючись збагнути сенс моїх слів.

— Ні, не знаю, — відповіла вона нарешті. — Чому ти питаєш?

— Знайшов одну річ свою, та ніяк не можу згадати, звідки вона в мене.

— А що то за річ? — поцікавилася мама.

— Нічого особливого, — швидко відповів я. — Просто мої записи.

— Ти, напевно, пам’ятаєш, був період, коли ми майже не спілкувалися. Ти говорив кілька слів — і все.

— Напевно. Здається, це було не зі мною.

— Може, заїдеш на вечерю?

— Та ні, іншим разом, я вже додому.

Та повертатися не хотілося. До будинку, який дивився на мене сусідськими очима, ніби оцінював. У квартиру, недбало завішану моїми речами. Пункт нічлігу, де я міг на деякий час сховатися від інших.

— Хочу поїсти в приємному місці, — сказав я вголос, кивнув сам собі і поїхав на пізню вечерю.

Мені кортіло почитати щоденник, який увесь час був зі мною, тому я обирав заклад із гарним освітленням.

Власники ресторанів, залишаючи багато світла в залі, ризикують прогоріти. Півтемрява дає можливість знизити гостроту зору, а отже — розслабитися. Вона приховує вади і недоліки, робить людей привабливішими. Вони проведуть свій вечір краще, можливо, закінчать його в обіймах і поцілунках. І повернуться сюди ще.

Мій сьогоднішній ресторан Annabelle викликав довіру радше завдяки чудовій кухні, а не романтичній атмосфері. Зітхнувши у відповідь на невиправдано високі ціни в яскраво освітленому меню і замовивши салат з теплою качиною печінкою, я дістав свій щоденник.

Щоденник. Університет

Вчитися було легко і безтурботно. Після напруженого шкільного ритму прийшов розслаблений режим уні­верситету. Дозволялося пропускати лекції та семінарські заняття, важливим було лише те, як ти впораєшся з іспитом. А часу лишалася сила-силенна, і з подивом спостерігав за вічним поспіхом і незадоволенням до­рослих людей. Невже і я таким зроблюся? Здавалося, що життя прекрасне, а далі все буде тільки краще. Я хотів стати істориком, і, можливо, став би ним, незважаючи на всю непопулярність професії в середині дев’яностих у розпал економічної кризи.

Усе змінив один випадок. У той ніби звичайний вихідний день я зустрів свого вчителя історії, який поряд із ринком торгував сигаретами на тротуарі. Я йшов купувати овочі — і раптом його побачив. Його очі закривали вели­кі темні окуляри, але сумнівів у тому, що це мій улюблений учитель, не лишалося. «Доброго дня, Михайле Івановичу», — застигло на моїх губах. Він поспішно відвернувся, ледь поглянувши на мене, і втупився в асфальт. А мене охопив палючий сором від того, що мій учитель замість того, щоби порпатися в архівах, читати і аналізувати історичні джерела, повинен стояти біля метро і заробляти собі надбавку до мізерної зарплатні. Я хотів би купити у нього відразу всі сигарети, щоб він не мусив стояти тут. Подивився на стиснуті в кулаці гроші і подумав, що готовий місяць не їсти жодних овочів.

Наступного тижня Михайло Іванович зайшов до нашого класу і почав говорити. І я знову поринув у світ історичних особистостей, давніх часів, загадок, по­літичних інтриг і видатних рішень, що визначили шлях розвитку світу. І знову спалахнуло моє бажання стати істориком.

За кілька місяців до закінчення випускного одинад­ця­того класу я вирушив на історичний факультет уні­­верситету імені Шевченка. Мені здавалося, що там пану­ва­тиме особливий дух і одухотворені історією особис­тості мудро й доброзичливо