Олексій Геращенко - Лише секунда

Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Я чекав, що Юрко якось прокоментує почуте. Коли мовчання затягнулося, я занепокоївся. Погойдуючись на стільці, я поглядав на його обличчя, застигле, мов маска. У самозаглибленні він, здавалося, втратив інтерес до мене. Потім промінь емоції ковзнув його обличчям, і Юрко промовив:

— А з чого ти вирішив, що це про тебе написано?

Я сторопів від його запитання.

— Але там моє життя у всіх подробицях: школа, друзі, двір, університет, сім’я.

Він знизав плечима:

— А що в твоєму житті такого особливого? Народився, був прив’язаний до мами, поважав батька, пішов у школу. Навчався, закохався в підлітковому віці палко й сумирно, отримав одкоша і гадав, що життя закінчено, але якось з часом гострі краї згладилися. Закінчив школу, переживав, як вступити до університету, вступив, радів життю, закін­чив навчання, пішов працювати, одружився. Що там у тебе далі, нагадай?

— Розлучився, — тихо прошепотів я.

— Розлучився, — спокійно повторив він. — Теж нічого особливого.

— Але ж імена друзів збігаються і, взагалі, такі деталі, про які ніхто не знає.

— Андрій, Костя, Коля, Олена, Юля, Оля, — перерахував він. — Не так уже багато тих імен. Що ще? Від руки написано? Почерк теж твій?

— Не знаю, — тихо сказав я. — Не знаю, чи впізнав би я свій почерк... Останнім часом тільки на клавіатурі пишу.

— От бачиш, — переможно сказав Юрко. — Зараз залишається ще менше різниці між людьми. Раніше щоденник залишався, а тепер файли. Усе життя — у мегабайтах. Тисячі файлів! Хто їх потім розбирати буде: що цінне, а що кнопкою «delete» можна прибрати! Так що тобі ще пощастило, твій щоденник можна пальцями помацати, послухати, як шелестить папір, сторінку вирвати, врешті-решт. А взагалі, що ти там знайшов такого важливого, що прийшов радитися?

— Важливого? Та це ж моє життя! От уяви собі, що хтось пише про тебе, описує все твоє життя!

— Так, мама каже, що колись хтось напише про моє життя, — байдуже продовжував Юрко. — І що мені з цим робити, навіть якщо і напише? В найкращому випадку я це прочитаю і скажу, що так, це на мене схоже. Втім, я можу чогось про себе не знати, і хтось інший заперечить, що ні, не схоже, і по-своєму матиме рацію.

Я очікував на його здивування. А він сприйняв і розклав мою розповідь так, ніби люди навколо час від часу знаходять описи свого життя, складені кимось невідомим, побіжно переглядають і живуть собі далі.

Його спокійна розважлива відповідь, раціональна реак­ція найбільш нераціональної людини, яку я знав, привели мене з одного спантеличення до іншого. Ти зустрічаєш щось найнезвичайніше у своєму житті, у тебе спирає подих від усвідомлення того, з якою дивовижною таємницею ти зустрівся, і ти наважуєшся довірити її комусь. А цей хтось байдуже тебе питає: а що тут такого дивного?

— Слухай, ти й справді думаєш, що усе це — лишень буденна річ? Чи все ж таки щось надприродне?

— Уяви собі, що ти вийшов на вулицю, звів очі догори і побачив там білого носорога. Великого, грізного, з широким тулубом і гострим рогом. А потім хмари розійшлися — і він зник. Дивно? Всім знайомим розповів — і далі живеш? Так може бути й у твоєму випадку. Що таке для тебе цей щоденник? Сьогодні — диво, а завтра звикнеш до нього. Або там є щось особливе, у цьому твоєму щоденнику? — він пронизливо дивився на мене, заглядаючи в душу. Я почав перебирати в голові все те, що прочитав.

— От бачиш, — продовжив він, — нічого такого, що тебе справді здивувало б. Ти вже його повністю прочитав?

Я похитав головою:

— Ось це і є найдивовижніше: почитаю трохи — і засинаю. І бачу якісь чудернацькі сни.

— А може, варто подивитися, що там в кінці? Знаєш, як буває: читаєш-читаєш, а в кінці розв’язка. Якщо ти не хочеш сам себе тримати в напрузі, то просто відкриваєш останню сторінку і дивишся, чим все закінчилося.

Я замислився над його словами. Чому б мені справді не прочитати те, що там в самому кінці, дізнатися, до якого моменту мого життя написано щоденник?

— Розумієш, — відповів я, — я боюся, що він не закінчується навіть сьогоднішнім днем. А якщо там описано те, що буде зі мною далі? Чим тоді має закінчитися цей щоденник?

— Зазвичай людям подобається вважати, що у них є доля. Із задоволенням виправдовуються: «Цьому судилося статися». Але ж тоді й того, що поки не ста­лося, теж не уникнути. А я не бажаю, щоб замість яскравої непередбачуваної випадковості моє життя було зумовлене наперед. Тобі як хочеться жити: з долею чи з випадковістю?

Я замислився. Коли в моєму житті траплялося щось хороше, мені завжди здавалося, що це моя щаслива доля. А тепер я бачив у ідеї долі майбутню узалежненість і міркував про те, що випадковість набагато романтичніша за долю.

— Я обрав би випадковість, — все одно вагаючись, відповів я.

— Тоді це щоденник про минуле, — кивнув головою Юрко. — Твоє або чиєсь іще. В будь-якому разі — чиєсь минуле життя, схоже на твоє. Слухай, а ти знайшов у ньому щось по-справжньому важливе, щось із минулого, що ти випустив, пройшов повз і не помітив? Знаєш, як іноді буває: якась дрібна деталь, нюанс, епізод, але тільки з ними все стає зрозумілим.

Я задумався і повільно похитав головою.

— Знаєш, Юро, — спробував пояснити я. — Ось ти про все це так спокійно і розважливо розмірковуєш. І начебто все правильно, але… чогось не вистачає. Я ж все одно не зможу прийняти, що це не суттєво: чиєсь життя, як дві краплини води схоже на моє.

— Знаю, — одразу ж погодився він.

За час нашої розмови промені сонця короткого зимового дня потьмяніли — і кімната, у якій ми сиділи, поступово занурювалася в напівтемряву. Предмети зробилися гострішими й чіткішими, наші обриси витягнулися, а очі збільшились і поглибшали. Косі сріблясто-білі промені пробивалися крізь вікна, вбирали в себе старий пил зі скла і важко зависали в просторі. Біла легка пір’їнка матеріалізувалася з повітря, озирнулася і плавно, похитуючись, полетіла вниз. Зустрівшись із сріблястим щільним променем, пір’їнка зупинилася біля несподіваної перешкоди, спробувала продовжити рух, роблячи зусилля і вигинаючись, але усвідомила марність своїх спроб,