Олександра Малінкова - Принц Єгипту, Олександра Малінкова

            Марина зітхнула і нарешті з важким серцем піддалася вмовлянню.  Врешті-решт це лише вечеря, яка ні до чого не зобов’язує, а в його словах є логічні висновки.

- Добре, - нарешті погодилася вона, а той у відповідь задоволено посміхнувся й жестом показав напрям де знаходиться ресторан.

             Розкуто і невимушено  всівся на диван біля самого найкращого столика, який вже до того часу було сервіровано.

            Чудовий вид на лагуну відкривався з відкритої тераси.

        Він тримався з максимальним відчуттям власного достоїнства та переваги над іншими. В дорогому чорному класичному костюмі, з золотавими запонками, чорній сорочці, краватці. Хоча Марина холодно відносилася, до аксесуарів, але і без знань було зрозуміло, що годинник на його лівому зап’ястку  дуже дорогий.

            Відвідувачі: пані в шикарних вечірніх сукнях, їх кавалери в дорогому і брендованому одязі. В противагу вона -  у джинсових шортах та сірій майці, зверху накинута тонка чорна шкіряна куртка. Жінки при погляді на неї гидливо стискали губи й відверталися до своїх чоловіків.

–  Мене звать Реймс, –  вимовив він і підлив Марині у бокал вина, –  з цього мабуть було слід починати.

            Він нарешті згадав, що так і не представився дівчині. Вирішив виправити ситуацію.

            Вечеря в ресторані була майже такою, як і в основному ресторані. Відмінність була лише у кількості морепродуктів та їх якості,  а якщо враховувати, що морепродукти дівчина не дуже полюбляла, то особливого задоволення від їжі вона не отримала. Воду їй теж не запропонували, тому спрагу прийшлося тамувати вином, щоб хоч якось проковтнути черговий шматочок.

           Реймс махнув рукою, через секунду прибіг офіціант, який хутко приніс десерт, схожий на чізкейк.

           Дівчина почала відчувати, що вечір затягнувся, а йому все не дзвонили й не дзвонили.

          А от Реймс навпаки так не думав, з усієї сили він сипав компліментами та улесливими словами, частину з яких дівчина не розуміла, бо вони були на іншій мові. Час від часу вона була вимушена натягнуто посміхатися, щоб не виглядати грубою і невдячною.

        Атмосфера ресторану теж була досить урочистою під стать дорогому оздобленню та гостям. Зручні диванчики обтягнуті  темно-синім оксамитом. Світло-блакитні накрохмалені і ідеально випрасувані скатертини, витончені столові прилади й порцелянові тарілки з золотою облямівкою. Високі келихи на довгих та тонких ніжках. Офіціанти в  білосніжних уніформах та капелюшках, пурхали від столика до столика, щоб задовільнити найпримхливіші замовлення.

- Давно відпочиваєте в нашому готелі? – Після паузи поцікавився Реймс, уважно спостерігаючи за емоціями, які вирували всередині дівчини, і як би вона не намагалася їх приховати, все одно були помітними.

- Дев’ять днів, - відповіла на його питання.

- Скільки ще лишилося? – Запитав буденним тоном, відправивши до рота чергову порцію омара.

- Чотири, - вимовила вона, відчуваючи себе незручно, наче на допиті у поліцейського. Звичайно, здивувалася, навіщо це йому знати такі подробиці, які жодним чином не стосуються інциденту.

            Дівчина поглянула на годинника.

- Вже достатньо пізно, можливо Ви потурбуєте свій персонал ще раз і взнаєте, як там справи з моїм номером?

- Вам настільки не приємна моя компанія? – З награним сумом поцікавився Реймс.

- Ні, просто було б непогано відпочити. Я увесь день провела на ногах, тому добряче втомилася.

- Як скажете, - занадто швидко погодився на вмовляння син хазяїна готелю й знову дістав телефон.

        Марина завмерла, намагаючись по інтонації здогадатися про що саме йде мова, бо арабські слова, як і минулого разу було неможливо зрозуміти.

- Вже скоро, - наче зрозумів її напруження Реймс і сам відповів на мовчазне питання, - ми можемо зачекати в барі поряд з ресепшн.

- Краще на диванчику біля входу. - Запропонувала вона, здогадавшись про те, що Реймс навмисно спробує схилити її до нової порції вина чи іншого алкоголю. Тим паче від попередньої дози вже й так легко паморочилася голова.

- Як скажете, - знову легко погодився Реймс, поглянув на свого годинника і хижо, як їй здалося посміхнувся, - розпоряджуся, щоб нам заварили каву.

–  Для кави, напевне, вже достатньо пізно, –  відмовилася вона.

– Ви праві, думаю чай з ромашкою точно буде не зайвим, –  він покликав хлопця з обслуги й зробив замовлення.

         Через п’ять хвилин дві чашки з ароматним напоєм вже були поряд з ними на столику. Реймс передав горнятко дівчині, а сам усівся поряд з нею, на неприпустимо маленькій відстані, втручаючись тим самим в її особистий простір. Та відсунутися нікуди, Марина сіла біля бильця дивану. Його коліно лише в декількох сантиметрах від стегна дівчини.

         В цей час  стулки скляних дверей автоматично відкрилися і зайшов Феріт. Побачивши її в компанії хазяйського сина він стиснув зуби, вилиці на його обличчі напружилися.