Слава Світова - Теплі історії в конвертах

Хай там як, але знаю точно, що одного дня вона просто зникне з нашого міста так само непомітно, як і з’явилася...»

Віра різко закрила щоденник, бо в кав’ярню увірвався новий відвідувач — один із поважних місцевих чиновників. На вулиці було холодно й непривітно, колючий вітер пробирав аж до кісток, а із сірого свинцевого неба падали поодинокі сніжинки. Чекаючи на свого бізнес-партнера, він добряче промерз на вулиці, і його занесло в крихітну кав’яреньку, на одній зі стін якої, попри негоду, продовжували бавитися намальовані кавові коти. Спілкувався з офіціанткою зверхньо, дивився в очі, та не бачив її, адже та була для нього порожнім місцем, персоналом, а на таких уваги не звертають. Усівся за столиком і почав голосно репетувати по телефону.

Люба деякий час спостерігала за ним, а потім тихенько підійшла ззаду й поклала руку на плече. В одну мить чоловік аж підскочив, наче то не дотик був, а киплячу смолу вилили йому на плечі. Віра помітила, як образлива лайка мала зірватися з його вуст, та їхні погляди зустрілися, і він сів, присоромлений, на свій стілець, а за хвилину безсило опустив голову собі на руки й важко видихнув. Люба вмостилася навпроти, а він — отой скандальний багач, без вибриків якого не минає й тижня, — почав розповідати дівчині, як він утомився. Про те, що його нічого не радує — ні гроші, ні слава, ні успіх. Чоловік стомився жити. Люба схопила його за руку, гнівно замахала головою й усунула в жменю аркушик.

«Дива бувають! І тобі є заради чого жити. Визирни у вікно. Бачиш, дівчина несе важенну торбину з апельсинами, послизається й падає?Жовтогарячі сонечка котяться врізнобіч по всьому тротуару. Тут би сісти й плакати, але на допомогу летить хлопець і починає їх підбирати. Повертаючи торбинку, їхні погляди й руки зустрічаються. Іскра. Саме в цей момент народжується кохання. Хіба це не чудо?»

Олігарх виглядає у вікно й за мить ошелешено зиркає на Любу. Не йме віри своїм очам: якась незграба розсипала апельсини...

«...А ось заможний дядько сидить у кав’ярні набур-мосений і готовий влаштувати скандал через каву, яку, на його думку, йому надто довго несуть. Насправді він не лихий, а просто втомився і зневірився, він гадає, що йому немає заради чого жити.

А ввечері той чоловік замовить у ресторані смачного борщу, бо сам уже не готував добрий десяток років, та віднесе його старенькій сусідці-одиначці з квартири, що живе поверхом нижче, бо ж помітив, що бабця вже котрий день не виходить, хворіє...

Хіба турбота про того, хто не може про себе подбати, не диво?

Ось тобі звичайнісінька людська магія...

Грудень 2015 р.»

Люба бігла бруківкою в місті, де старе так органічно сусідило з новим, ба більше, сплелося воєдино заради подальшого щасливого існування. Сучасні графіті на стінах, які бачили багато чого на своєму віку; старовинна Фортеця, а поруч, ні, не карети, запряжені, буланими кіньми, а блискучі автівки виграють на сонці; на площі біля Ратуші вже давно не влаштовують судів і не виконують смертних вироків, а позують разом із пам’ятником туристу, щоби потім переглядати світлини, усміхатися теплим спогадам про подорожі.

Нині Любі чомусь невесело, душу огорнув якийсь невагомий, наче тендітний, серпанок, смуток. От ніби все добре, а пальці холонуть, і на спині, між лопатками, сверблять шрами. Вона мугикнула про себе, коли згадала, як улітку якийсь ловелас на пляжі хотів до неї позалицятися й не придумав нічого оригінальнішого, ніж ска-зати: «Бачу, новина про те, що з неба втік янгол, правдива. Але я не думав, що йому вдасться так швидко позбутися своїх крил». І торкнувся пальцем одного з її шрамів. Люба тоді вся спаленіла, хотіла йому щось сказати, але ж як, коли ти — німа? Почала показувати жестами, і чоловіка зненацька наче корова язиком злизала.

Люба перекрутила ключ у замку і зайшла в крихітну квартиру, де мешкала з початку осені. Стягнула із себе шарф, пальто, чобітки. Щойно увійшла до кімнати, її погляд прикипів до невеличкої небесно-блакитної валізи. Так ось чому на душі смуток... Час знову вирушати в дорогу. А вона так зріднилася з цим містом! Та накази (чи то натяки) не обговорюють. Вона похилила голову і зсутулила плечі. Якби в цей час із Любою ще хтось був у кімнаті й випадково глипнув на стіну позаду неї, то дуже здивувався би побаченій ілюзії — вигадливій грі світла й тіні, яка породила на стареньких шпалерах справжнісіньку копію статуї мармурового скорботного янгола з понуро опущеними крилами.

«...Як я й думала, Люба зникла не попрощавшись, -писала в щоденнику одного січневого ранку Віра, попиваючи гарячий шоколад із величезного горняти й милуючись відблиском камінця в персні — подарунку Андрія на заручини. — Хто вона, як і задля чого з’явилася в місті над Смотричем, куди попрямувала далі, чому німа? Напевно, відповідь ніхто не отримає, адже кожен вірить у те, що хоче. Або ж це просто інша історія... Я ж знаю одне: Люба все змінила».

Олександра Орлова. Близнючки

Субота, 20 вересня 2008 р.

Привіт, Олесько!

Люба моя, я вже кілька днів на місці, але