Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Розділ 10

— Тіпун? — упізнав я в підстреленому розбійникові керманича.

— Треба було не слухати Крука і прибити тебе як була нагода... — незлобиво пробурмотів той, потираючи бік. Потім засунув руку за пазуху і витяг туго набитий капшук. — О, а кажуть — не в грошах щастя, тіпун мені на язик. Не було б грошей, зловив би кулю животом. Ех, носив вовк овець, понесли і вовка... така наша доля козацька.

Охнув і зігнувся від удару Полупуда.

— Не смій лицарське звання поганити, паскудо... — гаркнув Василь. — Харциз, душогуб, злодій, розбійник... Як хочеш обзивайся, а козаком — не смій. Язика відріжу.

Видно було, що Тіпун дуже хотів відповісти не менш різко, але розумів — запорожець не жартує і змовчав.

— Багато вас?

— Кого вмовив, усі тут... — неохоче зізнався керманич. — Крука ти сильно підрізав... Багато крові втратив отаман. Доведеться кілька днів відлежатися. Убийвовк сказав, що на воді слідів не бачить і толку з нього не буде. Решта теж не вірили, що човен можна вплав наздогнати.

— А ти вірив, значить?

— Не дурніший за тебе буду, тіпун мені на язик. Все життя на воді... Розумів, що до турків ви не попливете, проти течії на веслах не здужаєте, а вітру попутного не було. Та й про протоку цю чувати доводилося. Заходити — не заходив, брехати не стану, але що є вона, про це знав. От і пильнував в обидва, коли на крузі сплетеному з гілок уздовж берега пливли. Правда, замалим не проскочив. Пощастило — пальбу мушкетну почув. Так і знайшли вас.

— Пощастило, кажеш?

— Чому ні? — розважливо відповів керманич розбійників. — Хто міг знати, що панич в обнімку з пістолями спить? І тим паче, навіть якщо б хто сказав, не повірив би, що таке розманіжене стріляти вміє. Тож, якби не цей конфуз, усе б могло інакше статися. Ну, та чого вже... Зрубавши голову, за волоссям не жалкують. Ваша взяла... Ти б, Василю, перев'язав мене, чи що? Живіт капшук захистив, а руку не прикрив. Зачепило... Кров'ю не спливу, тіпун мені на язик... але силу втрачу. А яка вам користь з немічного?

— Це можна…

Козак розірвав рукав на камзолі керманича. Рясно посипав рану порохом і клацнув кресалом. Блимнуло, як при фотоспалаху, і Тіпун простогнав крізь зціплені зуби щось не для вух ченців і дам. Потім глибоко вдихнув і промовив уже нормальним голосом:

— Дякую, тіпун мені на язик. Щоб ти здоровий був...

— Вибач, з пов’язками возитися ніколи, — спокійно відповів запорожець. — Але за «спасибі» навіть кума з кумом спати не хоче... За це ти мені розкажеш, де такий знатний товар взяли і кому везли?

— Розповім, Василю, — погодився керманич. — Неодмінно розповім. Тільки не тобі, а кошовому. Я, знаєш, пожити ще хочу. В крайньому випадку — померти без мук. Сам розумієш, що чекає харциза в Січі. А крім цього мені в обмін на легку смерть запропонувати нічого. Таке моє слово буде. Ну, а погоджуватися чи ні — вирішувати тобі... Тільки спершу ось про що подумай: які тортури ти зможеш придумати, з тих що мене не чекають на Січі? Якщо не домовимося?

Полупуд посмикав вус і кивнув.

— Завше хитрим був. Розумію. Нехай... Сідай до керма. Але дивись мені... заманеться утнути щось, то відразу зрозумієш, що сильно помилився. І везіння твоє на іншому березі Дніпра залишилося. Поруч з Круком.

Розмовляючи з керманичем, запорожець не забував і про інших розбійників. Так що коли ті отямилися, то виявилися прив'язаними до лав. Причому, так хитро, що будь-яка спроба звільнитися, міцніше затягувала петлю на шиї. І бранці це дуже швидко зрозуміли, тому сиділи смирно, тільки очима лупали. Роти їм Полупуд теж заткнув. На всякий випадок. Схоже, не повірив Тіпунові, що той вирушив у погоню лише з трьома розбійниками.

Я теж. Тому участі у розмові давніх знайомих не приймав, а квапливо заряджав пістолі й мушкети. До слова, без належних навичок, це доволі клопітка справа. Особливо, якщо поспішаєш. То порох повз дуло просиплеш, то кулю впустиш. Або пиж вставити забудеш, і все висиплеться.

Так що до того моменту, коли з риком, виттям і свистом на байдак з усіх боків полізли напівголі розбійники, у мене напоготові було тільки чотири пістолі і два мушкета. Зате жодного гнотового, всі з крем'яними чи колісцевими замками.

— Ах ти ж тля! — гаркнув Полупуд і, з досади або для забезпечення тилу, від душі гепнув керманича у вухо. — Тримайся, Петре! Бий, кого бачиш! Не шкодуй! Веслярів я сам наловлю!

Схоже, абордажний бій для запорожця був схожим на забаву... чи танець. Він відчував себе, як риба в воді. Скакав по байдаку чортом, крутився дзиґою, носився вихором... колов, рубав... парирував, ухилявся і відскакував, примудряючись при цьому болюче копнути ворога або штовхнути так, що той летів за борт. Потім кидався вперед, і знову рубав, колов...

В якусь мить мені навіть здалося, що на судні не один Полупуд, а як мінімум троє. І щоб впоратися з якоюсь дюжиною головорізів, їм і допомога не потрібна.

Думати можна різне. Це не заборонено. А ось дзьобом клацати в швидкоплинному абордажному бою шкідливо для здоров’я. Обстановка змінюється миттєво. Зазівався — і «зі святими упокій...». Цей нюанс Василь мені встиг роз’яснити.

Так що я першим ділом розрядив мушкет в тих напасників, які спробували підібратися до запорожця ззаду. І не промахнувся. Тому що поклав дуло на тюк і добре прицілився. Чубата голова, що тримала в зубах довгий ніж, луснула мов перестиглий кавун, забризкавши сусідів мізками і кров'ю. Що, природно, не додало їм запалу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍