Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Другий постріл вже був з коліна. Вийшло гірше. В останній момент опорна рука подалася під вагою мушкета, але все ж, судячи з крику і сплеску річкової води, не схибив. Втім, не факт. Зарепетувати і впасти за борт міг хтось і з «приголублених» Полупудом.

Потім довелося забути про корму і подбати про себе. Поки стріляв в «далеких» ворогів, на ніс байдака теж видерлася парочка розбійників.

— Бабах!

Знаю, що поранення в живіт болісне, і з задоволенням стріляв би в голову, такий я гуманіст, але тулуб мішень більша. А я дуже хочу жити. Звик, напевно. А для цього краще не промахуватися.

— Бабах!

Гладкоствольний пістоль не саме найточніша зброя, але з відстані в два кроки не потрапити в ростову мішень складно. А з одного — особливо, коли до горла тягнуться клинком — взагалі треба в інший бік стріляти, щоб промазати.

Обидва розбійника, скорчившись і завиваючи, лягли на дно байдака.

Тепер у мене залишилося всього лише два заряджених пістоля, але бій, схоже, наближався до кінця.

Згадуючи всіх святих угодників і обіцяючи їм насипати на одне місце по півпуда солі, Василь ще фехтував з двома харцизами, але і по всьому. Решта або лежали смирно та тихо, як і личить небіжчикам, або корчилися і стогнали від болю. Навколо судна, в воді, теж виднілося кілька тіл, але жодне з них не ворушилося.

Полупуд тим часом вибив шаблю з рук у передостаннього противника, напевно сподіваючись, що той здасться. Але харциз, від люті або зі страху, несподівано пригнувся і, навіть не думаючи про захист, кинувся козакові в ноги. Василь рубонув його по спині, так що того аж вигнуло, але відскочити не встиг і на ногах не встояв. Впав навзнак.

Бачачи це, останній розбійник закричав щось і метнувся вперед, в надії добити лежачого. Але я теж не дрімав.

— Бабах!

Харциз здригнувся, похитнувся і зробив ще один крок вперед, тримаючи шаблю перед собою, вістрям вниз, як колун.

— Бабах!

І навіть не дивлячись на результат, став гарячково перезаряджати пістоль. Береженого і Бог береже. А удача посміхається тим, хто готовий до будь-яких несподіванок.

На щастя, добавки не знадобилося. Останній нападник упав долілиць одночасно з тим, як підхопився Полупуд.

Все... Сушіть весла, бабуся приїхала.

Втома навалилася така, що я без сил присів на тюк і опустив, немов налиті свинцем, руки. Куля тут же викотилася з дула і неголосно плеснулася в калюжу на дні байдака. Дивно, звідки вода взялася, ніби раніше не просочувалася.

— Влучно стріляєш... Хвалю... — Василь витер клинок одягом одного з убитих, але залишився чимось незадоволений, тому що зробив це ще раз рогожею, і тільки потім сунув шаблю в піхви.

— Один би я так швидко не впорався. Трупів, звичайно, забагато. Але все ж краще, ніж дірка у власній шкурі. Ти сиди, сиди... У такій слабкості конфузу немає. Це з незвички... Після першого десятка пройде. Не небіжчиків... Їх у тебе вже чимало назбиралося. У десяти боях треба побувати... Поки перестанеш кожен раз, як заново, переживати.

Козак неквапливо просувався від корми в мою сторону, перевіряючи стан противників. Трупи швидко обшукував, скоріше за звичкою, ніж цілеспрямовано (що з напівголого взяти?) І викидав за борт. Трьох, глянувши на рани, шпигнув ножем у серце і теж відправив рибам на корм, а двом — стягнув руки мотузками і прив'язав до весел. Значить, вважав, що пригодяться.

Так поступово добрався і до Тіпуна.

Керманич, як прийшов до тями, так за весь час навіть з місця не зрушив. Чи то рана сильно дошкуляла, чи сподівався, що і без нього впораються. Мабуть, свій промах, порахував прикрою випадковістю, і зараз йому навіть в голову не прийшло, що двоє — один з яких панич-незграба — зможуть протистояти цілій ватазі добірних головорізів. А коли побачив, чим справа закінчилася, притих, як миша під віником. Щоб зайвий раз не дратувати переможців. Бо, ще древніми сказано: «Vae victis»* (* лат., — горе переможеним).

— Уб'єш? — запитав покірно, коли Полупуд встав перед ним, заклавши руки за пояс і погойдуючись з носка на п’ятку.

— За те що обдурити спробував? — перепитав запорожець. — Ні... Кожен би так зробив, у кого духу старчить. У спробі обдурити ворога ганьби немає. За це зла не тримаю. Але, якщо човен на мілину посадиш або іншу каверзу затієш, тоді — вибачай. Богом клянусь, пошкодуєш, що на світ родився. Лікті і коліна переб'ю, а потім по шию у воді до керма прив'яжу і так залишу. Скільки здужаєш, стільки і живи. Віриш?

Козак говорив спокійно, навіть знехотя, немов про дрібницю якусь йшлося. Геть неважливу. Але навіть я зрозумів — зробить, як пообіцяв. Зрозумів це і розбійник.

— Не турбуйся, Василю. Доведу байдак до Коша так близько, як тільки вода до берега підходить... І будь, що буде. Пробачать братчики — в монастир піду гріхи замолювати, тіпун мені на язик. А ні — значить, пожив, скільки Богом відпущено, та й годі. Чого там... Якщо не наївся, то вже і не налижешся...