Катаріна Рейніс - Заручені магією, Катаріна Рейніс

12.

- Ти прокинувся! – зустріли нас в їдальні знайомі голоси.

- Нарешті! – кинулася до сина бліда мати. Що ж, Януша вона дійсно любить.

Мене оминули, наче якийсь камінь посеред дороги. От і добре! Ніч далася не легко. Творити магію в домі некроманта та ще робота! Часто з боку здається, що нічого такого відьма не робить, бурмоче щось собі під носа та відварами відпоює. Проте насправді наша магія повільно обволікає пацієнта невидимими путами, зв’язується з його потоками і очищає їх від скверни. А якщо твій пацієнт некромант, це ще й доволі небезпечно. Тому, тільки відьма зможе зрозуміти, наскільки я  втомилася. Хоча… зрештою, все вдалося, і це добре! Не будемо опускати носа!

- Дякую, - прошепотіла одними вустами Анна.

Мовчки кивнула у відповідь, присідаючи до столу. Я їсти хочу!

- То… ти залишишся? – несміливо поцікавилася подруга, коли вдалося хоч трохи втамувати голод.

- Допоки це необхідно, - згідно кивнула, помітивши, як невдоволено підтиснула вуста господиня дому. Що ж, нічим не можу допомогти! Доведеться змиритися!

- Які у нас плани? – надто натхненно розірвав крижану тишу Януш.

- У нас?

Про що він? Я щось пропустила?

- Я пообіцяв не обмежувати тебе, проте не казав, що залишу без нагляду, - шокував жнець смерті.

От… некромант! Р-р-р!..

- Ти знущаєшся? – надія помирає останньою. Хоча, все, що стосується смерті, і Януш - це поняття надто неоднозначні.

- Я піклуюся, - ситим котом посміхнувся чоловік, - про власне здоров’я!

- Р-р-р!.. – зціпила зуби, аби не наговорити зайвого. – Анно, як ти його виносиш?

- Він раніше таким не був… - пискнула під пронизливим поглядом майбутньої свекрухи дівчина.

- То які в нас плани? – не вгавав Ольжич, якось дивно мене розглядаючи. Що він там шукав? Боїться, що знову психану та помчуся світ за очі? Не дочекається! Я вже налаштувалася псувати настрій вельмишановній пані.

- Заберемо мої речі, а там видно буде… Доречі!.. – раптом згадався власник садиби, де я зупинилася. Це ж він обіцяв мене дочекатися! Бідний чоловік…

- Вибачте, - вмішався в нашу розмову абсолютно не помітний до цього Тадеуш. Звідки він тільки взявся? – Я вночі дозволив собі відпустити вашого водія додому.

- І він поїхав? – скептично звела брови, пригадавши, як перелякано чоловік хрестився, коли довідався куди я їду.

- Не одразу, - відвів погляд керуючий маєтком. – Перших хвилин сорок намагався прорватися всередину, аби перевірити, чи ми вас бува не вбили…

- ЩО? – обурилася Еліза.

- Я так і думала, - пробурмотіла під носа, підводячись з-за столу. – Якщо ти зі мною, тоді давай швидше! Бо часу у нас залишилося не багато, а справ безліч!

 

***

Ні, ця відьма точно зведе його з розуму! Чому? Тому, що в голові у неї один вітер гуляє і абсолютно відсутній інстинкт самозбереження!

Спочатку все починалося досить мирно. Вони удвох поїхали за її речами. Треба було бачити обличчя господарів садиби! Вони наче привида побачили, коли Яра увійшла на подвір’я. А буквально за мить уже обіймалися та ридали навзрид. Що вона їм встигла наговорити?

А вже буквально за декілька годин відьму потягло на пригоди! Вони обповзали всі довколишні схили в пошуках необхідного їй зілля. Видерлися на Чорні скелі за якимось вкрай рідкісним мохом, про який їй розповіли місцеві. Набрали джерельної води з гірського потічка… Навіщо? Адже в його маєтку з усіх кранів тече заледве не мінералка. Коротше кажучи, до кінця дня Януша уже навіть ноги відмовлялися нести, а їй хоч би що!

- Ну? – поцікавилася Яра, коли вони уже в сутінках під’їжджали до будинку. – Коли підемо за покійником?

Від несподіванки Ольжич заледве з дороги не злетів.

- Ти зовсім навіжена! – констатував факт, чим, здається, лише потішив відьму. – Мене вже ноги не несуть, а тобі ще й на кладовище хочеться!

- Ну… хочеться - не хочеться, а післязавтра рівнодення, тож наші дороги остаточно розійдуться, - знизала плечима жінка. – Намагаюся скористатися шансом, доки він у мене ще є…

Щось неприємно шкрябнуло нутрощі після цих слів, та чоловік лише міцніше стис вуста. «Не варто зациклюватися! Це всього лише магія!» - нагадував сам собі.

- Добре, - паркуючись, все ж відповів. – Буде тобі потопельник, але не сьогодні. Завтра відвезу тебе в одне цікаве місце… Там, сподіваюся, ми відшукаємо те, що тобі потрібно.

На тому й розійшлися.

Вечеря минула в напруженій тиші, що абсолютно не покращило ситуацію. Сумніви, котрі раз за разом відвідували його серце, ятрили глибокі рани та тривожили душу. А чи правильно він чинить, розриваючи заручини?

- Що трапилося? – мати з’явилася в його кімнаті абсолютно неочікувано. Вона зазвичай мало цікавилася його справами, головне аби вони не заважали її планам. – Ти повернувся схвильованим. Ви ж не передумали?

Януш роздратовано стиснув кулаки, відступаючи від вікна. На вулиці уже давно панувала темрява, і лише зорі то тут, то там миготіли поміж важких хмар. Збиралася гроза.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍