Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

- Та це… - Сергій почухав голову. – Того… У шефа баба суч…

За останні слова він в ту ж мить отримав штурхана від іншого бандита і виправився.

- У шефа дружина вимоглива, - видав він більш коректний варіант. – Малим свято влаштувала. Нагнала дітей півбудинку. Сказала, щоб привели Снігурку та Діда Мороза. А ми проштрафились, найняли якісь, а ті прийшли на бровах… Во-о-о-о… - чоловік опустив голову, показуючи всім своїм виглядом, як йому соромно перед начальством. – Так шеф сказав, що або ми нормальних аніматорів найдемо, щоб без бандитських морд, або він реально з нас Снігурочок зробить!

- І зайве обріже, - буркнув інший бандит, що топтався біля автівки.

- Во тобі хрест! – закивав Сергій. – Виручайте, дорогенькі! Ну прям треба! А то буде секир-башка…

- А як начальство звати? – поцікавився Данило, здається, всім своїм видом намагаючись демонструвати спокій та впевненість.

Я б на його місці зайвих питань не задавала. Провести дитяче свято? Та будь ласка! Хоч зранку, хоч ввечері! Тільки хай ті діти будуть правда діти, а нас потім звідти випустять цілими і неушкодженими.

- Бурий! – повідомив Сергій, але, зрозумівши, що поганяло шефа навряд чи підійде, додав. – Василь Оганезович Барчинський.

Данило присвистнув. Судячи з усього, з Бурим – точніше, з його альтер-его, в якого було ім'я, прізвище та по-батькові, - він був непогано знайомий. Або хоч чув про нього.

- Давайте! З оплатою порішаємо! – попитався підбадьорити Данила бандит. Або не бандит, просто так специфічно виглядає?

І специфічно поводить себе на дорозі.

От, хоч би яка скотина з водіїв тих машин, що ззаду вилаштувались у чергу, зволила вийти і допомогу запропонувати! Сидять, дрижать, бояться, що їх пристрелять за компанію. Вбивати і гвалтувати будуть, хоч би хто ворухнувся!

Лишається сподіватись, шо до того не дійде.

- Ми взагалі-то по…

- Та ми й безкоштовно згодні, - випалила я раніше, ніж Котовський встиг завершити свою висококультурну бесіду про те, що ми кудись спішимо і не хочемо влаштовувати свята для сторонніх дітей. – І костюми в нас пристойні. Казкові. Ми його, - я штовхнула Данила ліктем, - племінників під Новий рік порадувати вирішили. Їдемо от в інше місто. Ми ж доїдемо до Нового року, так? – я наївно заморгала, посміхаючись Сергієві.

Той розплився у посмішці.

- Та спиногризам по сім років! – радісно поділився він інсайдерською інформацією. – Подарунки подарувати, віршики послухати, і вільні! Аби шеф не лютував… Але така гарна Снігуронька, як ви, йому не може не сподобатись…

- Ага, - підтвердив Данило. – Моя дружина дійсно дуже красива жінка. Але, я так розумію, до півночі ми звільнимось?

Сергій розчаровано закивав. Я, як "слухняна дружина", навіть говорити нічого цьому ревнивцю не стала, хай каже, що хоче.

- Так, - сумно промовив бандит. – Подружаня казала, що ви чоловік і дружина. Ще не вірила. Крисою назвала. Та яка ж тут криса?!

- Я так розумію, - вліз Данило, - ми тут всі поспішаємо? Так може, скажете, куди їхати?

- Ну… Це… - Сергій знову почухав потилицю. – В машину до нас пересісти треба, а?

- А свою куди? – похмуро поцікавився Данило. – Тут лишити, щоб вкрали?

- Тоді хай Снігурка до нас сяде, - тут же запропонував бандит. – А ти за кермом, слідом за нами… Недалеко тут!

Я, напевне, дуже виразно позеленіла. Перспектива лишатись в одному авто з бандитами геть не радувала.

- Оля, - Данило повернувся до мене, - може, ти за кермо сядеш? А я з нашими друзями в авто поїду?

Я відчайдушно затрусила головою. Яке таке кермо? В мене ні прав, ні досвіду, нічого…

- А може, - сяйнула в мене в голові геніальна ідея, - до нас в авто сяде хтось з ваших? От ви, Сергію. На заднє сидіння. І ми під контролем, і авто лишати не треба? В нас місця досить, а у вас там, - я подивилась на громил, що топтались біля свого авто, - здається, тіснувато.

- Згоден! І дорогу підкажу! – зрадів Сергій. – Мужики! – це він вже до своїх колег звертався. – Вони згодні! Дід Мороз і Снігурка!

- На бандюків не схожі? – поцікавився хтось. – Пристойні?

- Та наче, - підтвердив Сергій і про всяк випадок звірився з нашими обличчями. – Дівчина во! – він продемонстрував іншим громилам великий палець. – Мужик теж нічо… Інтелігентний. Ти ж інтелігентний, Данька?

- Він дуже інтелігентний, - знову влізла я, перш ніж Котовський відповів у своєму стилі, що він про все те думає. – Ви сідайте, сідайте. Ми ж поспішаємо?

Здається, ми й правда дуже поспішали, тому що цього разу чоловік без зайвих суперечок зайняв заднє сидіння.

Пояснювати, як дістатись до будинку Бурого, його підлеглому – я дуже погано уявляла, які обов'язки були в Сергія, хоча вигляд у нього був ще той, бандитський, - не довелось. Данило просто їхав за автівкою людей Барчинського і робив вигляд, що напружено вглядається в дорогу і не може підтримувати діалог. Я не так і добре знала шефа, але вже з того, що було мені відомо, вистачило, щоб зрозуміти: чоловік на задньому сидінні його страшно дратував. Будь воля Котовського, він викинув би геть Сергія, ще й надав пришвидшення. Певне, Данило звик ставитись до таких людей, як до другого гатунку. Начальство!..