Юлія Богута - Відьмина служба підтримки, Юлія Богута

Розділ №12. Справжні почуття

Вулиці Делірії огорнув густий туман. Я йшла вздовж змерзлих будинків і щосили намагалася згадати, що ж сталося вночі, але пам'ять не хотіла повертатися. Здавалося мені, що розповідь Алана була не зовсім точною, тому хотілося б дізнатися деталі. А ось застуді було байдуже на похмілля і вона набирала обертів, відбираючи  залишки сил. Всю дорогу до самого будинку я чхала, витирала струмок з носа і сварилась, на чому світ стояв, на своє здоров'я. Хто б там що не казав, але алергія його добре підкосила.

А ось біля самого будинку на мене чекав ще один сюрприз, красивий такий, статний, у новенькому дорогому костюмі, який на тлі оббитого тинькування мого будинку виглядав у рази багатшим. І звали цей сюрприз — Бейт Нортон. Змірявши напівзагоєний синець інкуба втомленим поглядом, мовчки відчинила двері й почала знімати шарф із шиї. Хоча, чесно кажучи, хотілося повіситися на ньому і припинити ці муки. Поки я стягувала верхній одяг, несподіваний гість сумлінно намотував кола моєю кухнею, роблячи мені чай і видавлюючи в нього сік з лимонів. Вже не знаю, чи він так стрес знімав, чи хотів якнайшвидше мене вилікувати й нарешті виговоритися, але коли я відпила напій, лимона в ньому виявилося стільки ж, скільки й заварки.

— Гаразд, зізнавайтеся. Що зробив ваш Ай цього разу? Зуб вибив? Між ніг дав? Послав? — бачачи, як обличчя інкуба з кожною моєю фразою хмурилося все більше, я почала судомно думати, що ж могло бути ще гірше. — Матері вашій нажалівся?

— Та краще б він пожалівся! — не витримав чоловік, дістаючи з кишені пляшку вина та відпиваючи з горла. — Ай просто з'їхав з орендованої квартири та зник! Я ніде не можу його знайти! З вуличних боїв він теж пішов! Ось де мені тепер його шукати?

— Не знаю... Може, у друзів? У батьків? Зазвичай нелюди так і чинять, — "коли намагаються уникнути неприємних залицяльників" — доповнила подумки. Засмучувати інкуба ще більше не хотілося. — Ви не думали спробувати перенести свою симпатію на когось іншого?

— Як?! У мене вічно Ай перед очима стоїть, навіть уві сні приходить. Я місця собі не знаходжу!

— Гаразд, маю одного знайомого інформатора.  Я можу запитати у неї, тільки мені потрібно більше інформації про вашого красеня. Розкажіть мені, що ви дізналися про нього, перш ніж заробили собі його автограф під оком?

— Небагато, насправді...

Поки інкуб мені описував подробиці та тинявся по моїй квартирі, ніби по своєму власному будинку, я намагалася зрозуміти, коли ж наші стосунки перейшли на стадію «я нишпорю у твоєму холодильнику і ходжу у твоїх капцях». Дивитися на двометрового статного чоловіка із сорок третім розміром ноги, у моєму взутті з тридцять восьмим, було вкрай комічно. Ще смішніше було спостерігати, як Нортон розмахував палкою ковбаси, у пориві емоцій і праведного обурення, хоча обурюватися треба було б мені — їжа то моя була...

Вислухавши цілу повість про сердитого боксера, я надіслала повідомлення бабі Дані з проханням пошукати інформацію на Ая. А ось Нортон зовсім розкис, продовжуючи пиячити, сидячи на моїй софі. Відірвати від тяжких дум його змогло тільки моє чхання і бурчання з-під його дупи:

—  Агов, чоловіче, у тебе костюмчик звичайно гарний, але підніми свій зад з мого сидіння! Май повагу до жінки!

Не очікувавши  такої каверзи лорд Бейт вилаявся і відстрибнув якомога далі від балакучої софи. Я ж стомлено похитала головою. Магія погано слухалася і витрачати сили ще на одну проблему мені зовсім не хотілося.

— Ні, Нортоне, це не білочка. Це чортова родова алергія та застуда. Я коли чхаю, предмети оживають.

— Правда? О, це уже несподівано... — зам'явся інкуб, нахабно влаштовуючись на дивані та відбираючи половину ковдри. — А мене Нортоном звуть, радий зустрічі пані... софа? Маєте чудовий вигляд...?

— Який галантний кавалер, Елайно. Вам варто придивитися до нього краще, а не шукати йому сумнівних нелюдів у пару. Ваша мати буде на сьомому небі від щастя! — химерно пробурчала софа. — твердуватий тільки, але ти цілком можеш його відгодувати.

— Свята Інсаніє, за що це мені? Ну, де я так нагрішила в минулому житті, що в цьому мене переслідують невдачі? Я що, була палієм диванів? Чи фонтани руйнувала? Чи ламала стійки?

— Годі вам, Елайно, — почав лорд Бейт, обіймаючи мене за плечі. — У вас цілком мила особливість. Це ж так чудово! Вам ніколи не буває самотньо.

— У такі моменти я мрію про самотність. Навряд чи вам доводилося в дитинстві пояснювати друзям, чому ви розмовляєте зі своєю білизною або чому раптом ожила ванна. Подібні моменти відбивають бажання спілкуватися з людьми.

— От чому у вас така стійка нервова система. Ви з дитинства працюєте із психами, так? — співчутливо запитав напівп'яний інкуб, гладячи моє волосся. Ніколи не подумала б, що він так легко напивався. Он, уже очі злиплися майже, хоча випив зо дві пляшки вина. — Захоплююсь вами...

— Вашими стараннями, мене мало чим тепер можна здивувати. Хоча зарікатися не буду, а то ще щось трапиться... — кинувши погляд на сонного інкуба, похитала головою і вклалася зручніше на спинку. — Сподіваюся вам там зручно спати, на моїй дупі. Дякуйте Інсанії за те, що я вкрай чуттєво ​​ставлюся до сну. Чорт...!

Цікаво, всі живі істоти так жили, чи це мені тільки так пощастило? Келих алкоголю стверджував, що деяким нелюдям доводилося й гірше. Розглядаючи шевелюру інкуба, я чомусь згадала те, що сталося вночі. Уривки пам'яті спливали образами, легкими дотиками й, що найгірше, незрозумілим теплом. Закривши свої очі, я раптом виразно побачила, як так само торкалася волосся Алана і гладила його по голові. Як він дивився в мої очі з ніжністю, хитаючи головою через мій п'яний стан. Як я цілувала губами його шию, а він міцно притискав до себе, намагаючись втихомирити мене. Свята Інсаніє, Алан Хоум що, святий? Звідки він узявся взагалі на мою хвору голову?

Несподіваний дзвінок відірвав від думок, і я спробувала намацати під кістлявим тілом лорда Бейтона свій телефон. Ткнувши в екран, почула задоволений голос баби Дани, яка мовляла про зниклого:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍