Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

- А вийшло, що по всьому світу рознесла, - зауважує Ярослав Сергійович у свій мікрофон і якось двозначно посміхається.

Зал вибухає сміхом. А мені раптом ніяково стає. Я теж читала цю книжку, там багато еротики. Дуже відвертої. Я б сказала, навіть… То, певно, той самий брудний секс.

- Невже все це правда? - пошепки звертаюся до дівчаток.

Однак жодна з них на запитання не реагує. Невідривно дивляться на сцену.

- Він такий красунчик, - зітхає Олена мрійливо. - Скільки йому зараз?

- Тридцять два, - відповідає Катя.

- А діти-то зовсім не маленькі...

- Ну, так їм було по вісімнадцять у бункері. А у двадцять один вони вже одружилися.

- Молодшенький синочок на нього схожий, а старший - на неї. Прикольно.

- Все, дівчатка, тихо!

- ...Крім того, що ця історія ґрунтується на реальних подіях, у неї закладено важливий залізобетонний посил, - віщає Ярослав Сергійович уже серйозно. Твердо і впевнено висікає. - У будь-якій ситуації, за будь-яких розкладів можливий хеппі-енд. Має значення лише те, чого ви хочете. Якщо є бажання, знайдуться сили і можливості. Приємного перегляду!

Презентація закінчується, Градські з дітьми залишають зал, гасне світло, і на екрані з'являються перші титри, а в мене по шкірі не припиняють гасати мурашки. Останні слова чоловіка застрягають у моїй голові і ніяк не хочуть звідти йти.

Чи працюють вони? Чи сказані лише для того, щоб справити враження?

Відповіді я так і не знаходжу. Але фільм змушує мене не те що плакати... Буквально ридати. Спочатку від горя. А наприкінці - з не меншою силою від радості. Добре, що, крім мене, таких ридаючих у залі чимало. В один із найважчих моментів спрацьовує годинник Бойка, але на це ніхто не звертає уваги. Та й я сама. Просто знімаю його і ховаю в сумку.

З кінотеатру виходжу абсолютно знесиленою, але водночас щасливою. Дівчата всю дорогу обговорюють якісь моменти, а мені й говорити не хочеться. Я тільки посміхаюся і киваю.

Ледве піднімаюся на свій поверх, дзвонить телефон. Я дивлюся на екран, щойно бачу ім'я абонента, і пульс злітає. Добре, що годинник так і не одягла. Кричали б зараз на весь під'їзд.

Не менше чотирьох гудків пропускаю. Переконую себе не приймати виклик. І... Усе одно приймаю.

- Алло!

- А-а... Аве, Центуріон.

- Що тобі треба, Бойко? Попереджаю, мені сьогодні не до жартів.

- А що сталося?

- Нічого, - видаю по складах.

Занадто сильно грюкаю вхідними дверима. Люто скидаю мокасини.

- Зрозумів, ти тягнеш час, щоб довше зі мною поговорити.

- Ще чого! Придумав, - фиркаю так, щоб він точно почув.

- Я зайду на хвилину. Зараз.

- Це ти питаєш чи ставиш мене перед фактом?

- Попереджаю. Чую, по-іншому не проканає.

- Ну, давай! Чекаю!

Відбивши виклик, біжу до спальні. Зупиняюся перед дзеркалом, щоб провести екстрену інспекцію свого зовнішнього вигляду. Смикаю з упаковки ватний диск, щедро поливаю його тоніком і швидко проходжуся ним по розчервонілому обличчю. Мазнувши по губах блиском, починаю метушливо розчісувати волосся.

Дзвінок у двері змушує мене здригнутися і різко відкинути щітку. Несуся до дверей, сердито вистукуючи по паркету п'ятами.

- Що тобі треба? - налітаю на нього, ледве відкривши двері. - М? Чого приперся?

Кирило нерухомо застигає. Дивиться на мене дещо здивовано, а я намагаюся не помічати того, що сама на нього неадекватно задивляюся. У грудях клята жар-птиця прокидається - махає крилами і співає.

- Ні, я, звісно, мудак, - грубо видає Бойко. - Але й ти, блядь, із тими ще приколами.

- Так перестань тягатися до мене!

- Слухай, Любомирова, у мене зараз немає часу, щоб скандалити.

- Так йди!

Кір стискає щелепи, відводить погляд, шумно видихає, а потім раптом крокує вперед і проштовхує мене собою всередину квартири. Я забула ввімкнути світло в передпокої, і, коли він зачиняє двері, нас огортає напівтемрява.

Ніздрі забиває його запахом. Шкіру обпікає теплом.

Я задираю голову і чекаю, що Кір, як зазвичай, полізе цілуватися. Він ловить мій погляд і на губи теж дивиться, але не чіпає.

- Ось, візьми, - суне мені в руки якийсь пакет. - Тут решта суми.

- Сума? - розгублено повторюю я.

- За цноту, - жорстко виштовхує у відповідь Бойко.

Мені б... Дати йому по пиці цією пачкою! Але є дещо сильніше за сором. Хвилювання.

- Де ти дістав стільки?

Серце гуркоче і розганяє поштовхами кров.

Що, якщо Кирило пішов на якийсь злочин? Законним шляхом стільки за три дні не заробиш. Але ж він водиться з тими людьми...