Емілія Дзвінко - Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко

Розділ 10

Чи згодна я піти на побачення з Арсеном? Впевнена, що більшість дівчат опинившись на моєму місці одразу ж би погодилися. Хлопець — красунчик, вміє привернути увагу та справити позитивне враження. Навіть в ролі злодія Арсен виглядав ефектно і правдоподібно. Я ж повірила спочатку і лише потім уважніше придивилася і зрозуміла, що щось не те з цим викрадечем сумочок. Арсен мені сподобався, не заперечую, але після моїх останніх невдалих стосунків, які добряче поїли мої нерви та подоїли, і без того, майже пустий гаманець, я не налаштована поринати з головою в нові любовні пригоди, приділяти комусь увагу і час, пускати нову людину в своє серце, яке в кінцевому результаті тобі розіб’ють. Зараз для мене набагато більше значення має досягнення власних цілей та побудова успішної кар'єри, аніж кохання та стосунки. А це значить, що в мої плани Арсен не вписується ніяк. Тому не бачу сенсу морочити хлопцеві голову. Краще одразу прояснити ситуацію і більше не повертатися до цієї теми.

— Я не можу піти з тобою на побачення, — відмовляю Арсену, але осад від того, що так роблю залишається, бо він мені здався щирим, тому вирішую пояснити чому. — Ти мені симпатичний, і якби ми зустрілися хоч трохи раніше. До того як я декілька разів позустрічалася з придурками, які мною просто знехтували, то я б охоче згодилася, а зараз — ні. В мене банально не має часу на ось цю всю романтику і біганину на побачення. Універ-робота, робота-універ і так по колу щодня. А на вихідні я віддаю перевагу — валятися тюленем або гуляти з подругами. Я з тих, хто вірить в жіночу дружбу більше ніж у справнє кохання. Тож вибачай, але часу на хлопців в мене не має. 

— Ого, ти майже переказала мені половину своєї біографії за дві хвилини. Це рекорд! — усміхається Арсен, ображеним зовсім не виглядає. — Ти прямолінійна і чесна Лео, тому ще більше подобаєшся мені.

— Арсене, навіщо тобі все це? — цікавлюся у хлопця, бо не розумію його наполегливості щодо мене. — Я не найкраща кандидатура для побачення чи серйозних стосунків, а затягнути мене одноразово в ліжко не вийде. Я вже проходила це безліч разів, тож подібні підстави відразу відчуваю. 

— Лео, ти мені справді сподобалася з першої нашої зустрічі, — відповідає Арсен. — І я навіть не думав про ніякі підстави. З твоїм тубусом я вже познайомився і з мене одного разу вистачило. 

Я усміхаюся. Мені комфортно спілкуватися з Арсеном, а ще його присутність діє на мене як заспокійливе і допомагає трохи відволіктися від моїх проблем з грантом. Тож я дозволяю хлопцю провести себе до ательє. Арсен на останок таки випрошує мій номер телефону і приєднується в друзі на фейсбуці та в інстаграмі, щоб точно не втратити з поля зору, як каже сам хлопець. Ми швиденько прощаємося і я заходжу в «Червоні коралі». Роботи сьогодні не дуже багато, тому закінчую біля п’ятої і йду до дому. Хочу ввечері ще доробити декілька ескізів для свого конкурсного проєкту. Хоча, якщо я нічого не вигадаю до четверга, то в цьому не буде ніякого сенсу. Від того стає одразу сумно. А може справді згодитися на пропозицію Ольги Ярославівни і знайти адекватного робототавця, який допоможе оплатити витрати? Але ж це так складно. В голові багато різних думок, от би хтось розумний  заліз туди і повідсіював з неї все зайве.

Стою біля дверей своєї квартири і намагаюся знайти ключі. Марно, бо дівоча сумочка, то як темний ліс вночі. Всього багато, але нічого намацати з першого разу не виходить Злюся і продовжую копирсатися в сумці.

— Лео, дівчинко, як добре, що я тебе побачила, — підходить до мене ближче сусідка з квартири навпроти. Жінка витягує з кишені свого сарафану візитівку і вручає мені. — Тримай, просили зателефонувати, коли в тебе буде час. Вони приїдуть і все швиденько зроблять. 

Я не розумію про що вона каже і хто куди приїде. На візитці бачу контакти салону вікон та дверей. Але ж я нічого не замовляла і ні з ким не домовлялася ні про що.

— Олено Василівно, а хто вам залишив візитівку? — акуратно розпитую сусідку, бо не хочу, щоб вона знала, що я не в темі взагалі. 

— Сьогодні хлопці приїжджали і робили заміри твоїх вхідних дверей. Я вийшла на шум та й  розговорилася з ними. Вони сказали, що не встигли тебе попередити про свій сьогоднішній приїзд, тож лишили мені візитку і попросили, щоб ти сама зателефонувала коли матимеш час для встановлення нових дверей. Дуже милі та ввічливі хлопці. Лео де ти їх знайшла? Може ще й мені звернутися  до них? Скажи, дорого тобі обійшлися їхні послуги? — розпитує мене сусідка, а я не знаю, що відповісти.

В мене шок, бо єдина людина яка могла б таке зробити — Кирило. Більше нікому. Але мій мозок відмовляється вірити, бо той Кирило, якого я знаю не думає про інших, тим більше про мене. Ледве викручуюся від допиту сусідки, прослизаю в квартиру і швиденько закриваю двері перед її носом. Не дуже ввічливо, але по-іншому ніяк. Олена Василівна жінка непогана загалом, але вона з тих, хто може годинами стояти і теревенити про все на світі і ні про що. 

Не встигаю переодягнутися в домашні речі, як мені в месенджер телефонує Поліна і просить відеозв’язку. Ну і як тут відмовиш? Включаю камеру.

— Лео, я така рада тебе бачити! — дзвінким голосочком тараторить Поліна. Обличчя ще бліде, але настрій в дівчини хороший. Це гарний знак.

— Тобі вже краще? — цікавлюся в Поліни. — Коли виписують?

— Я почуваюся добре і вже завтра їду до дому. Може перетнемося?

— Рада за тебе, — відповідаю Поліні. — Якщо буде можливість заїду, але не обіцяю, бо цей тиждень в мене сильно завантажений роботою та навчанням.

— Лео, ти ж не ображаєшся на мене, що я сказала Кіру де ти працюєш? — винувато запитує Поліна. — Я сподіваюся, що брат був з тобою чемним. Якщо ні, ти лише скажи, і він в мене отримає.

— Я не ображаюся на тебе. А твій брат, сама знаєш, далеко не ідеал. Та нічого критичного не сталося. Всі залишилися цілими та неушкодженими, — кажу Поліні, опускаючи деякі неприємні подробиці, бо не хочу її сварити з братом. Неприязнь між нами, не має стати конфліктом між ними. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍