Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– Випив, так? – обернувшись, процідила Марта крізь зуби, уперше в житті звернувшись до Валентина на «ти».

Він одразу втішився:

– Молодець, дитино! Уся в матір. Але я от що тобі скажу: ніхто з вас не знає Валентина Смагіна. Не гнівайся, не гнівайся, я ж тебе люблю.

– Заткнися. Що ти до мене причепився?

– Я? Та боже борони… – Валентин зупинився, змахнув із чола піт. – Давай не сваритися, люба… От бісова спекота!..

Марта вже мовчки поспішала геть, і він якось раптом знітився, весь його кураж розвіявся. Пробурмотів крізь зуби: «Наче змовилися, с-суки… Де ж у них тут нужник, щоб йому?..»

Прикинув – і повільно побрів до входу на терасу.

Що вони могли знати про такі речі, як щільний потік зустрічного вітру, коли на повному ходу рвонеш, відімкнувши універсальним ключем, двері неробочого тамбура? А потяг несеться на повну, унизу м’ятою бляхою блищить річка, миготять ферми мосту, ділячи простір на косі трикутники, і на шостому прольоті, мало не під ногами, пролітає буда обхідника колій, яка раніше була яскраво-червона, а тепер пофарбована непомітною вохрою…

Провідниця Галина відкрила очі сліпому щеняті на те, про що він тільки здогадувався, коли вперше піднявся у вагон у твердому форменому кашкеті й ще нем’ятій уніформі. Вона навчила його двох речей: не боятися начальства і робити гроші. Технологія виявилася непроста, вимагала концентрації та ґрунтовного знання людської природи, тому в перші рік-два в нього теж траплялися «косяки» й пропажі.

Спочатку, звичайно, доводилося не розгинаючись фігачити у вагоні: мити, прибирати, чистити, взимку обколювати лід із колісних візків, мотатися як солоний заєць. Усі нічні зміни теж діставалися йому. Тому він передусім назбирав грошенят і знайшов спосіб закріпитися в резерві.

Допомогла засвоєна ще в дитбудинку навичка охоче й правдоподібно брехати про себе, вивертатись і говорити тільки те, що хочуть чути. Закріплення в резерві коштувало триста доларів плюс літрова пляшка «Генкі Баністер». Усе окупилося в першому ж рейсі. Однак для того, щоб працювати у вагоні наодинці, без напарника, довелося доплатити, а потім попрощатися з напарницею Галиною, яка наостанок обізвала його невдячною паскудою…

Але для нього це було принципово – він хотів бути головним, самостійно вирішувати, регулювати розмір відкатів, торгуватися й домовлятися з перевіряльниками: ревізорами, санслужбою, дорожніми ментами, а коли треба перетинати кордон – з митницею і погранцями. Він сам-один устигав готувати вагон до рейсу, збирати квитки, впарювати пасажирам постільну білизну й чайні набори, контролювати висадку-посадку, топити й багато що ще. Питання з прибиранням на маршруті вирішувалось автоматично: години за три до великої вузлової він саджав на першій-ліпшій стоянці якого-небудь бідолаху і не брав за проїзд. І той три години поспіль ретельно відчищав загиджені туалети, проходи й тамбури.

Грошей поки вистачало. Свої п’ятсот зелених за рейс він мав, плюс зарплата, мінус те, що доводилося віддавати нагору.

Звідки дохід? Найстабільніше – передачі й лівий вантаж. Передачі давали помітний прибуток тільки наприкінці дев’яностих. З товаром інакше. У ті часи, коли Валентин тільки починав, це були тюки, мішки, китайські картаті баули, якими забивали купе провідника, щитову, підпіл вагона, а іноді й тамбури. Усе це лізло в очі, доводилося собачитися з ревізорами, і ледь окупалося.

Згодом обсяги поменшали, човники порідшали, а доходи провідників зросли. Тепер на захід по магістралі йшли не лайняні пуховики та кросівки, а зовсім інший товар – дорогий, малогабаритний, небезпечний. Ікра амурської калуги й камчатської чавичі,– елітний продукт, дрібними партіями. Дефіцитні запчастини до авто рідких марок, тайваньські й корейські мікросхеми. Траплялися маралячі панти, якісь уссурійські корінці й навіть знаменита джамбульська ганжа. Її здавали в кілограмових пакетах на пероні в Барабинську двоє казахів у важких від бруду халатах, а в Нижньому приймала гламурна сива дама, обвішана платиновими цяцьками.

Ну й, звісно, «Китай» – по всьому маршруту. Ніхто не знав, звідки взялося це слівце, але означало воно особливий спосіб використання постільної білизни. У міру висадки пасажирів у провідника накопичувалася гора використаного. Звідти відбиралося відносно чисте, оббризкувалося з розпилювача теплою водою з додаванням засобу для прасування й акуратно складалося. Посидиш на стосі хвилин десять, і гаразд – не гірше, ніж із комплектування. Потім усе пакується в пластик і запаюється за допомогою дорожньої праски. Оце і є «Китай», його зазвичай впарюють пасажирам, які сідають уночі або на дрібних станціях.

Окремим рядком у перші роки йшов дохід, який забезпечив йому брат Савелій. У своєму новому житті Валентин бував у Бікіні нечасто, наїздами – на день-два. Повертався він туди з задоволенням, незважаючи на те, що стосунки з братом, і так непрості, відтоді, як він став провідником, ускладнились. Але незабаром налагодились.

Тепер раз на два тижні Савелій вручав молодшому невеликий пакет, запаяний у багатошарову плівку, яку не брав ніж, разом з інструкціями: куди, кому, що передати на словах, з ким зідзвонитись і як поводитись, якщо, не дай боже, облом. Про вміст не було ані слова, платив брат щедро, хоча загалом був скупий, що вже викликало підозри. Заради такого цілком варто було двічі на місяць зганяти з Хабаровська в Бікін. Ну й кілька днів пожити по-людськи.

Звідки ноги ростуть у цього добра, він незабаром дізнався. Навичка роботи з «Китаєм» стала в пригоді, і йому вдалось акуратно розкрити й заново запечатати один з пакетів Савелія. Вистачило одного погляду. Валентин злякався, та ще й вийшов прокол – братові доповіли про порушення цілісності пакування. Савелій осатанів, викликав його, побив і рубанув наостанок: «Вали звідси, якщо жити хочеш. І забудь, що ми є. Інакше згниєш на зоні. І на очі мені більше не трапляйся – ні тут, ні в Хабаровську. Їдь до Сашки, в Україну, – вона з тобою все життя цяцькалась. Прийме, дурна, не кліпнувши оком…»

Якийсь час він перебився в забльованій залізничній гуртязі, зробив кілька рейсів на своєму сорок третьому швидкому і врешті переконався: Савелій має рацію. Через далеке українське місто, де жила сестра, потоком ішли потяги на південь, набиті відпочивальниками, а він тепер знав ходи до будь-якого залізничного начальства. Скрізь те саме, робота знайдеться. І решта теж.

З тим і поїхав. Оселився в сестри, подав документи на зміну громадянства, влаштувався. А там уже була Марта…

І якби не ота клята помилка у швидкому Севастополь— Санкт-Петербург, про яку він досі навіть згадувати боявся, можна було би вважати, що життя ввійшло в колію. Якби його воля – стер би весь цей файл