Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– Ти що коїш, Валику? Ми ж домовилися! Не дражни його, я тебе благаю…

– А що я такого сказав? Сергію, ти свідок! Похвалив садибу, вона й справді дуже й дуже. А ти чого чекала? Що він застрибає від щастя? Кинеться мені на шию? Хіба не бачиш – він ні на міліметр не перемінився, та й йому взагалі не до нас… Ану хлюпни мені ще коньячку… Та не так – повну… І взагалі,– уже спокійніше продовжив він, – дарма ти все це замутила. Відбудемо номер – і з чистою совістю додому.

– Ти б, Валю, акуратніше зі спиртним, – зауважила Олександра. Вона знала, що молодший брат швидко й безтямно п’яніє і тоді стає багатослівний, нестерпно грубий і безцеремонний. Таке водилося за всіма чоловіками в їхньому роді.– Я тебе дуже прошу.

– Не бійся, сестричко. Ситуація під контролем. Та й напої в нашого полковника такі собі.

– Годі тобі кривлятися, – невдоволено мовила Олександра. – Хотіла б я нарешті зрозуміти, чого це ви з Савелієм злі один на одного?

– Не суши мозок, Сашо. Ми з ним намертво зав’язані, більше ніж по-родинному. Було, так, одне непорозуміннячко. Та це минуле. Характер у нього важкий, от що я тобі скажу…

– Добре, – перебила вона брата, – тепер уже яка різниця? Не хочу я в це заглиблюватися. Зробила що змогла. Зрештою, Савелій старший. І ти міг би бути поступливішим… Ну а ти чого мовчиш, мов у рот води набрав? – Вона круто повернулася до чоловіка. – Отямся, Сергію!

– Я геть не розумію, – відгукнувся Федоров, – про що ви весь час сперечаєтесь. Між вами наче електрика якась. Ви й у дитинстві отакі були?

– Ще гірші,– гмикнув Валентин. – Від Савелія тільки й чути: заткнися, відвали, не чіпляйся, ану геть…

– Брешеш! Він узагалі рідко бував удома.

– Ні греця ти не пам’ятаєш, Олександро! Все забула! Як він приходив з училища у звільнення, валився на диван перед телеком – і тільки спробуй пройти повз не навшпиньках! А татко-доцент? Уже забула, як він репетував з приводу й без приводу, наче з ланцюга зірвавшись? А ляпаси ні з того ні з сього? Знаєш, як я його боявся?

– Знаю.

– От що, любі мої, змінимо тему. – Федоров підвівся, ступив до вікна. – Сходимо до озера або погуляємо садом, поки гості не прибули. Усе налагодиться, потрібен час… Ну в чому річ, Сашо, чому в тебе таке нещасне обличчя? Заспокойся!

Він уже вирушив був до дверей, що вели в коридор, але ті раптово відчинились. У них постала господиня, тримаючи за руку дівчинку – худеньку, гарненьку, з акуратним світлим чубчиком і збентеженим поглядом.

– Мені потрібна ваша допомога, Сашо. Савелій буде зайнятий якийсь час із її батьком, – вона кивнула на дівчинку. – Цю красуню звати Марина. До столу в мене вже все готове, але в кухні ще повно всього… Побудьте з нею трохи…

– Нема проблем, шановна! – жваво вигукнув Валентин. – Робіть свої справи, а ми з Маринкою сходимо, погодуємо коропів. Іди до дяді, дитинко…

Він переодягся ще до появи першого гостя. У його сумці знайшлася, немов чекала свого часу, світла бавовняна сорочка. Олександра миттю її напрасувала, прямо на кухонній барній стійці. Пізніше, коли все вже закрутилося, він знудився. Дівчисько забрали, гості почали помалу з’їжджатися. Валентин безцільно тинявся, нишком стежив за Наталею, яка у своєму куцому платтячку й фартушку з оборками клопоталася біля столів і вдавала, що його не помічає. Марти не було видно.

І взагалі жодна сволота не звертала на нього уваги. Наче його тут і не було.

Він умів долати обрáзи. Глибоко ховати почуття й думки. По-справжньому легко йому було тільки з дітьми, та й то не завжди і не з усіма; траплялися в рейсах колючі, насторожені, недовірливі, схожі на стареньких, навчених життєвим досвідом. У таких випадках він волів налагоджувати контакти з їхніми матусями й татусями, змученими далекою дорогою і ниттям нащадків.

Майданчик перед гаражем і вулиця за воротами поступово заповнилися припаркованими автівками. Всюди лунали голоси.

Заклавши руки за спину і ніби неуважно поглядаючи на верхівки сосен, Валентин ще раз обійшов по периметру галявину й зупинився на доріжці.

Назустріч, обережно ступаючи по гравію на гострих підборах, Наталя несла тацю, тісно заставлену келихами. Він хмикнув: кіно, чисто прислуга… Ступив, перекрив дорогу, обмацав поглядом обличчя дівчини.

– Дай пройти, будь ласка! – рівно промовила вона.

– Де в тебе тут із градусами? – запитав він, заглядаючи в келихи й поводячи носом. Вона мовчки чекала, поки Валентин вибере. Він пригубив, пожував губами: мало льоду, і роздільно вимовив: «Увечері їдеш зі мною в місто! Зрозуміла?»

Наталя не відповіла – рушила зі своєю тацею до гостей, а його хтось легко торкнувся за лікоть. Валентин обернувся – перед ним стояв чоловік Олександри.

– Що п’ємо? – поцікавився Федоров.

– Сер-ргію! – вигукнув Валентин. – Ти лише глянь, що діється: ми ж найближча рідня, а нас навіть гостям не відрекомендували. Не визнали гідними, блін!

– Облиш, – миролюбно сказав Федоров. – Інна всіх перезнайомила. Це ти все десь блукаєш. Хто тебе цікавить?

– Та ніхто, – відрізав Смагін, хмурніючи. – Я їх і без того наскрізь бачу. Як облуплених.

– Слухай, Валентине, – пропустивши повз вуха сказане, попросив Федоров, – сходи, будь ласка, поклич Марту. Вона начебто біля води… А я поки займу для всіх місця за столом.

Дівчисько й справді стирчало на березі – на самоті. Висока, міцненька, дивиться на воду. Голі коліна моментально збудили його. Валентин безгучно наблизився, намагаючись ступати по траві, опустив долоню на плече.

Марта обернулася різко, але не здригнулася, не скинула, як завжди, вологу руку. Тільки обличчям пробігла тінь.

– У чому річ?

Валентин прибрав руки за спину, усміхнувся:

– Я за тобою. Родіон твій при гостях… чи ні – здається, кудись поїхав. За стіл кличуть…

– Іду, – неохоче кинула вона й закрокувала попереду.

– Бачиш хатинку зліва? – тихцем, посміюючись, затяг Валентин з-за спини, пристосовуючись до кроку племінниці.

Марта не відгукнулася.

– Там – ла-азня! Не якась сільська, з кіптявою та старими віниками. У Савелія такого бути не може. Усе за наукою, повний комфорт… І місця повно… Може, зазирнемо туди, мишко, я тобі спинку потру?