Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

у пам’яті одним натисканням клавіші. Але що поробиш, якщо вагон – суверенна територія, а пасажир у ньому – звичайний безправний заручник. Коли потяг гримить і хилитається на стиках, немає там іншої влади й іншого закону, крім провідника. І цією владою можна розпорядитися по-різному…

От що йому треба – стоп-кран! Гальмо. І надійне прикриття: якщо вони хочуть, він буде таким як усі.

Валентин знову пошукав очима Наталю. Зафіксував її легку фігуру, що неквапливо віддалялася в напрямку великого будинку, але виразу обличчя не розгледів. «Наречена!» – він ледве стримав задоволену посмішку. Для цієї ролі вона годиться на всі сто.

11

Люди, що з’їхалися до Смагіних, мало цікавили Наталю. Рівно настільки, наскільки сама вона ставала об’єктом їхньої уваги. Тільки Валентина вона намагалася весь час тримати в полі зору.

Олександра, занурена у своє, її явно не впізнала. Федоров, здається, впізнав, здивувався, але, слава богу, не ставив дурних питань. А може, не повірив власним очам. Місце поруч із Мартою, де мав сидіти Родіон, було порожнє. Дівчинка вовтузилася, двічі впустила виделку, а коли Наталя принесла чисту, зауваживши мимохідь, що їжа на тарілці перед Мартою майже не торкнута, питально глянула спідлоба, але промовчала.

Весь цей час Наталі доводилося курсувати між будинком і навісом. Ювілейний конвеєр повз своєю чергою, і якби не духота, не змокла на спині сукня й не підбори, що застрявали в гравії, усе можна було б терпіти.

Савелій Максимович пошукав очима дружину, не знайшов, підвівся з місця й став пробиратися між кріслами до виходу з-під навісу. Він уже ґрунтовно прийняв, але тримався рівно, ставно, лише з налитого багрянцем обличчя не сходив упертий вираз, а кошлаті брови рухалися, сходячись і розходячись на переніссі, немов його розум працював над задачкою з дробами. Біля виходу він поманив до себе Наталю.

– Де в нас вино?

– На сервірувальному столику, – відповіла дівчина. – Совіньон і каліфорнійське… Тільки все вже нагрілося.

– Так, отже… Ну, добре. Будьте ласкаві, Наталю: закиньте всі пляшки з білим у великий морозильник на кухні. Хвилин на сім-вісім, не більше. Потім підніміться до мене в кабінет, знайдіть у барі дві пляшки «Арарату», і все разом – на стіл. Тільки беріть «капітана» – він там десь праворуч.

– «Капітана»?

– Ну, – нетерпляче поморщився хазяїн. – Що незрозумілого? Чотири зірки на етикетці. І лимон не забудьте.

Прихопивши винні пляшки з сервірувального столика, вона попрямувала до будинку – мабуть, удвадцяте за сьогодні. Сім хвилин – рівно стільки, щоб присісти, відсапатися й спокійно викурити сигарету. Тоді перестануть нити щиколотки. Нові босоніжки виявилися з характером. До головного входу в будинок вона підійшла з боку флігеля, у якому ночувала. Піднялася сходами, роззирнулася, відзначивши, що Валентин втратив її з огляду, і прошмигнула у двері, що вели на терасу.

У домі було тихо – вона чула цю глибоку, мирну тишу всім тілом.

Минувши хол і коридор, Наталя дісталася до кухні. Поставила пляшки на барну стійку, повернулася й причинила за собою двері. Морозильник тихенько бурчав у кутку, з ним разом звуки подавав і великий холодильник. З крана зрідка падали краплі в порожню салатницю.

Вона відчинила морозильник і відправила вино на вільну верхню полицю. Потім глянула на стінний годинник, опустилася на оббитий коричневою шкірою кутовий диванчик, на спинці якого висіла чиясь забута сумочка, скинула босоніжки й, насолоджуючись хвилиною відпочинку, витягла ноги, поворушуючи онімілими пальцями. Але не встигла як слід розслабитися: згадала, що треба ще збігати нагору.

Взуватися вона не стала. Піднялася сходами в холі, минула коридор і повернула рубчасту бронзову ручку до кабінету господаря, яку напередодні сама ж начистила до блиску. Переступивши поріг, мигцем глянула на порожню поверхню письмового столу й увімкнений комп’ютер. Чіпати тут вона нічого не збиралася.

Обійшовши стіл і присунутий до нього впритул міні-бар на коліщатах, Наталя опустилася навпочіпки – завузьку сукню при цьому довелося підтягти до стегон – і відчинила дверцята. У лівому відділенні розташовувалися холодильничок і обладнання для готування льоду, у правому – напої, що не потребують охолодження. Ось одна пляшка з силуетом біблійної гори, десь має стояти й друга… Наталя виставила коньяк на стіл і знову пірнула в бар.

Аж тут почулися кроки в коридорі.

Спочатку вона вирішила, що помилилась. Однак минуло кілька секунд, і звук повторився. Хтось ішов до кабінету, повільно, обережно ступаючи, з боку сходового майданчика. Усе ще сидячи навпочіпках, Наталя підняла голову, прислухаючись. Кроки знову затихли, немов той, хто щойно піднявся сходами з холу, вагався.

Наталя безшумно причинила дверцята бару. Невже Валентин?

Від цієї думки її охопила паніка, подих збився, у роті з’явився присмак металу. За вікном пронісся порив вітру, важка штора на вікні здулася й опала, зашуміла крона сосни, що росла на розі будинку. Але навіть крізь цей шум з відчиненого вікна було чути, що кроки поновились, і це остаточно позбавило її здатності тверезо міркувати. Залишалися лічені миті. Замість того щоб стати в оборонну позицію, вона гарячково роззирнулася. Між тильним боком письмового столу і широким підвіконням був просвіт завширшки менш ніж півметра. Опустившись навкарачки, Наталя втиснулася туди, трохи проповзла вперед, де стало зовсім тісно, бо стіл стояв під кутом до стіни, і завмерла, намагаючись не дихати. «Боягузка дурна, – сердито сказала вона собі.– Цікаво, як ти це поясниш, якщо в кабінет зараз увійде господар?»

Звідти, де зараз перебувала Наталя, немов через довге підворіття було видно прямокутник товстого світлого килима й консоль обертового шкіряного крісла, впритул присунутого до столу з протилежного боку. Їй раптом спало на думку, що якщо прибулець потягнеться по пляшку, яка залишилася на далекому краї письмового столу, то її неминуче помітять…

Двері відчинились, але ніхто не зайшов. Той, хто крався коридором, мовчки стояв на порозі, оглядаючи кабінет. Потім легкі кроки перетнули килим і завмерли біля столу. У полі зору з’явилися зелені кеди підліткового розміру, мускулясті литки, вкриті рівною засмагою й золотавим пушком, кругле коліно з підсохлим струпом садна.

Марта?!

Разом із полегшенням Наталя відчула образу: дівчисько змусило її пережити страх і приниження. Вона вже була готова вибратися зі свого притулку, обернувши все на жарт, на кумедне непорозуміння, але щось її зупинило.

Марта трохи зрушила вбік крісло. Потім під кришку столу пірнула рука дівчиська – і опинилася прямо перед її обличчям. Пальці відшукали невеликий хромований гачок, прикріплений знизу до стільниці, і нетерпляче обмацали його. Гачок був порожній, хоча, напевно,