Мирослава Горностаєва - Атарінья

спокійно, і нічні змори не

навідують мене. Коли ти ото

з’явився отак несподівано, то

мені якраз снилися льохи

Твердині Півночі. І пацюки…

Зуби у них були вельми гострі, і

тварі так і норовили вчепитися в

горло… А мене було прикуто до

стіни – нашийник, ланцюг…

Руки теж було скуто. Однак я

намагався відбиватись.

Я уявив собі і це, тоді вимовив ледве

чутно:

- Пробачте мене… За оте, що я

сказав тоді… Я… я не повинен

був… Я зовсім нічого про вас не

знав, та й зараз знаю дуже мало,

але ви не могли плазувати в ногах у Моргота, як не могли і зрадити.

- А от жаліти мене, - всміхнувся Маедрос, - не треба. Я цього не люблю.

- Не буду, вельможний Нельяфінве.

Маедрос пригорнув мене до себе і сказав лагідно:

- Зви мене Майтімо… Без «вельможний». Адже ми рідня…

- Ви довірили мені аmilesse?

- Особа, - сказав Маедрос серйозно, - яка трохи не вбила мене, має право називати мене

Майтімо. Ну, чого ти знову затремтів, дитя моє? Я зовсім не тримаю на тебе серця.

Він посадовив мене собі на коліна. Потім почав наспівувати про давно згасле світло двох

дерев, не дбаючи про те, чи зрозумію я староквенійські слова, котрі звучали ще у

Валінорі.

Так у нього на руках я і заснув.»

Останні слова Ельронда потонули в брязкоті мечів. Його сини, яким стало тісно в зброярні, вибігли на доріжку парку, завзято фехтуючи. Нерданель мимоволі зітхнула, згадавши ті

далекі дні, коли її чоловік навчав синів і родичів Першого Дому володіти зброєю.

- Нам час іти, - мовив винувато гість, - сьогодні ввечері ми обіцяли бути у Великого

Князя. Всією родиною. Мені приємніше було б зостатись тут…

- А як же бал і танці до ранку? – спитала Нерданель, усміхнувшись, - там зазвичай

весело. Це я ніде не буваю…

- Я пробув тут кілька днів, - мовив Ельронд похмуро, - а враження маю таке, ніби в

Тіріоні танцюють на могилах родичів. Про загиблих не згадують – це є непризвоїтим.

Про життя в Ендоре не оповідають – це є непризвоїтим. Згадати ім’я Феанаро є

непризвоїтим, не говорячи вже про його родину…

- О, не суди родичів занадто суворо, - озвалась княгиня, - кожен з нас когось втратив, і

багато хто винуватить в цьому саме Феанаро…

- Ті, хто відсидівся тут, нині вирішують про що можна розмовляти, - сказав Ельронд з

гіркою насмішкою, - і яких співати пісень… Мені взагалі не щастить з піснями. Вчора

32

була учта у Олоріна, і на прохання Більбо, співець переклав на квенья один з його

творів…

- Старий… гобіт складає пісні? – спитала Нерданель зацікавлено.

- О, це дуже цікаве і мудре створіння, - мовив Ельронд з непідробною ніжністю, - однак

він вважав, що зробить мені приємне, склавши пісню про політ Ельвінг… Біла чайка з

Сильмарилом на грудях… Я і в Рівендейлі не міг чути цієї пісні, а слухати

доводилось… Естель допомагав Більбо в укладанні цього твору, і відчув неладне, але

він не знає правди. Я і йому не оповідав того, що відкрив вам. Доньці теж… Рівно як і

Келебріан. Сини знають… І Галадріель. Більше ніхто…

- Хто це – Естель? - спитала Нерданель, зацікавившись незвичним ім’ям.

- Мій названий син, - пояснив Ельронд, раптово спохмурнівши, - він Адан… Людина.

Княгиня зрозуміла, що в житті її гостя не одна таємниця. У Ельронда, виявляється, була

донька, але вона не прибула разом з ним на кораблі… Де вона нині? Зосталась в Ендоре?

Блукає безплотною тінню по Туманних Чертогах? Названий син-людина, чий вік є

коротким мов спалах… Вперше Нерданель пошкодувала, що майже ні з ким не

спілкувалась останнім часом, не розпитувала поверненців, як інші Ельфи.

- Все це неважливо… нині, - сказав гість, ніби почувши її думки, - однак, я прошу

дозволу повернутись… скажімо завтра, і закінчити оповідь.

- Приходь, коли матимеш таке бажання, - озвалась княгиня, - перед тобою й твоїми

рідними у мене завжди відчинено браму.

З будинку вибігла Келебріан, свіжа, немов квітка. Ніжне личко її сяяло коханням і

щастям.

- Meldo, - гукнула вона до Ельронда, - я спала не задовго?

- Якраз стільки, скільки треба, - всміхнувся Ельф, - твої сини встигли переполовинити

зброярню великого Феанора.

- О, нерозумні діти, тут для чого їм зброя? Я не люблю зброї, пані Нерданель, хоча і є

донькою войовниці.

Нерданель ласкаво обняла еllet.

- Я теж її не люблю, - мовила лагідно, - але часом без зброї не можна обійтися.

- Тут так затишно, - захоплювалась Келебріан, а чоловік дивився на неї, немов на

кохане дитя, - так спокійно…