Вашингтон Ірвінг - Легенда про Сонну Балку та інші історії

скупа, як і він сам. Вони були такі зажерливі, що дурили навіть один одного. Усе, що потрапляло жінці в руки, вона мерщій ховала. Не встигала курка знести яйце, як воно миттю кудись зникало. Її чоловік постійно намагався знайти заховані гроші. На цьому ґрунті постійно виникали конфлікти, під час яких вони намагалися з’ясувати, що має бути їхньою спільною власністю. Подружжя жило в старій халупі, яка стояла самотою і нагадувала якогось голодранця. Біля неї виросли кілька кедрових дерев, які вважаються символом безпліддя. Над комином там ніхто ніколи не бачив диму. Жоден мандрівник не зупинився біля цих дверей. Жалюгідна коняка, ребра якої визирали з-під шкіри, як прути сітки, пленталася в поле, де тоненький килимок моху заледве покривав каміння і міг хіба одурити голод. Тварина іноді висувала голову над огорожею, жалібно споглядала на перехожих і, здавалося, благала звільнити її з цієї голодної неволі.

І про будинок, і про його мешканців йшов недобрий поголос. Дружина Тома була лиха, мала вибуховий темперамент, гострий язик і важку руку. Її лемент часто чули під час сварки з чоловіком, а його обличчя іноді демонструвало, що їхні конфлікти не обмежувалися самими словами. Однак ніхто не ризикував вставати поміж ними. Самотній мандрівник, учувши ці відразливі зойки та лайку як відгомін розбрату, квапився накивати звідти п’ятами, радіючи власній безшлюбності.

Якось, коли Том Волкер перебував досить далеко від своєї оселі, він вирішив повернутися додому коротким шляхом через болото. Як і більшість коротких стежин, це був дуже непевний маршрут. Болото щільно заросло високими похмурими соснами та болиголовом, деякі з цих рослин шугали аж на дев'ятсот футів у височінь, від чого там було темно навіть у полудень, і жили пугачі з усієї околиці. Ще там було повно ям і багна, ледве вкритих бур'яном та мохом. їхня зелена ковдра часто вводила в оману випадкового мандрівника, і той втрапляв у чорну багнюку. А ще були там темні та застояні калюжі, прихисток для пуголовків, гігантських жаб і водяних змій. Стовбури сосен і болиголову лежали в них наполовину затоплені, напівзогнилі та нагадували алігаторів, які дрімають у болоті.

Том дуже обережно намацував шлях крізь цей зрадливий ліс. Перестрибував із купини на купину, не відчуваючи, однак, твердого ґрунту серед глибоких боліт, або обережно, як кішка, зважував рухи, хапаючись за стовбури дерев. Лякався щоразу, почувши раптовий крик бугая або дикої качки, що спурхували над якоюсь самотньою частиною водойми. Нарешті він дістався товщі твердого ґрунту, який нагадував півострів, заглиблений у болото. Це була одна з твердинь індіанців під час їхніх воєн із першими колоністами. Тут вони встановили щось подібне на форт, який розглядали як майже неприступну фортецю і використовували як притулок для своїх дружин і дітей. Майже нічого не залишилося від тієї індіанської споруди, хіба лише насип, що майже зрівнявся із землею й уже заріс подекуди дубами й іншими лісовими деревами, листя яких помітно контрастувало з темними соснами і болиголовом на болоті.

Сутінки вже насувалися, коли Том Волкер потрапив до старого форту, де він вирішив хвильку відсапатися і перепочити. Будь-хто інший, крім нього, не мав би бажання на довше затримуватися в такому самотньому, непривабливому місці, про яке люди вигадали цілу купу лячних історій, що походили ще з часів воєн із індіанцями. Подейкували, що дикуни виконували тут свої обряди й приносили жертви злим духам. Том Волкер, однак, не був людиною, котру могли б злякати такі побрехеньки.

Він якийсь час полежав на стовбурі впалого дерева, дослухаючись до зловісного квакання деревної жаби та колупаючи своїм ціпком чорну землю під ногами. Коли ж підсвідомо розгорнув трохи ґрунту, палиця зачепила щось тверде. Чоловік сягнув глибше — і на тобі! Перед ним лежав розколотий череп з індіанським томагавком, встромленим у нього. Іржа на зброї свідчила про час, що минув після цього смертоносного удару. Це була неспокійна пам'ятка жорстокої боротьби, яка відбувалася в цьому останньому притулку індіанських воїнів.

— Гм! — зронив Том Волкер і вдарив об череп ногою, щоб струсити з нього бруд.

— Залиш цей череп, де лежить! — звелів якийсь брутальний голос.

Том підняв очі й побачив кремезного чорного чоловіка, котрий сидів прямо навпроти нього на пні дерева. Мандрівник неабияк здивувався, бо нічого не бачив і не чув, щоб хтось підходив, але ще більше сторопів, коли, наскільки це було можливо, розгледів, що незнайомець не був ні негром, ні індіанцем. Щоправда, він був одягнений в просту одіж, що нагадувала індіанську, і мав червоний пояс, точніше шалик, що перехоплював талію, але обличчя його було не чорне чи мідне, а смугляве, засмальцьоване та бруднюще, так, ніби він звик працювати біля горнила в кузні. На голові у нього росла кучма жорсткого чорного волосся, яке стирчало вусібіч. А на плечі він тримав сокиру.

Зайда пильно глипав на Тома парою вибалушених червоних очей.

— Що ти робиш у моїй господі? — поцікавився чорний чоловік хрипким і злісним голосом.

— У твоїй господі? — перепитав Том усміхнувшись. — Вона така ж твоя, як і моя, бо належить диякону Пібоді.

— Диякон Пібоді проклятий, — зауважив незнайомець. — І тішу себе, що так і буде, якщо він не подбає про свої гріхи та не дасть спокій гріхам ближніх. Поглянь і переконайся, що там із дияконом Пібоді.

Том зиркнув у той бік, куди вказав незнайомець, і побачив велетенське дерево, міцне і розквітле на вигляд, але гниле зсередини й надламане, перший же сильний вітер, імовірно, зламає його остаточно. А на корі цього дерева було вирізане ім'я диякона Пібоді. Том оглядівся і виявив ще більше високих дерев, позначених іменами декотрих відомих людей колонії, й усі вони були підрубані сокирою. Те, на якому сидів Волкер і яке, мабуть, було просто зрубане, носило ім'я Кроуниншильда. Тут чоловік згадав багатія з таким іменем, що, подейкували, нажив свої статки злочинним шляхом.

— Він уже готовий до спалення! — зронив чорний чоловік переможним тоном. — Бачиш, з нього я можу мати хороший запас дров на зиму.

— Але хто дозволив вам, — здивувався Том, — рубати дерева диякона Пібоді?

— Право першості, — пояснив співбесідник. — Це місце в лісі належало мені задовго до того, як перші білі ступили на цю землю.

— Наважуся спитати, хто ви, коли такий сміливий? — запитав Том.

— О, я маю різні імена: дикий мисливець в одних краях, чорний гірник в інших… Тут мене знають як чорного лісника. Я той, кому червоношкірі люди присвятили це місце, засмаживши білу людину задля запашного жертвоприношення. Оскільки червоношкірих винищили ваші білі дикуни, я розважаюся