Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

вони робили сюжет про автомобілі міських чиновників та депутатів. І ця лискуча звірюка виявилась єдиною машиною «чоловічого» класу, що належав жінці. Русалко Барбарі Пантелеймонівні.

А от жодного БМВ поряд не спостерігалося. Може, десь їздить в клопотах? А, може, десь на території?

Лариса зупинила свою «шкоду»: далі їхати було неможливо — путівець зникав у високому підліску. А от огорожа зникати не бажала. Навколо гіркувате пахло сосняком та вербою, запахами, екзотичними для центральної частини Гременця.

Вислизнувши з машини, Лариса Леонідівна задумливо потупцювала на місці. Узбіччя круто задиралися вгору й підігнати «шкоду» під самі бетонні плити, аби з неї зазирнути на загороджену територію, не виходило. Почухала потилицю та й подерлася вздовж стіни, щедро обростаючи іржавими реп’яхами.

На щастя, метрів за тридцять, просто серед підліску, огорожа закінчувалась. Хоча серед дерев височіли нові стовпчики. Тобто, в найближчому майбутньому вона повинна була мати продовження.

Лариса обігнула останню сіру плиту і з-за не зрубаної вільхи роздивилася краєвид, що відкривався перед нею. Краєвид її вразив. І не якимись там природними принадами, і тим більш не старою будівлею виробничого вигляду, що стояла не віддалік, а білим, якимсь іграшковим літачком, що завмер просто посеред злітної смуги, яка тягнулась вздовж Дніпра. Слухайте, а не погано живуть гременецькі депутати!

Високі, аж під стелю, двері виробничої будівлі були напіврозчинені і в напівтемряві приміщення сонно зблискувало скло автомобільних фар. Гараж, чи що?

Відчуваючи, як в неї важкою булигою починає бухкати серце — аж мобілка на грудях, здається, хилитатися розпочала — Лариса хукнула, зігнулася для чогось і довгою перебіжкою кинулась до рогу будівлі. Добігла й щокою припала до шорсткої прохолодної цегли, дослухаючись до себе: все нормально, сонечко? Ноги були ватяними, начебто останній кидок висмоктав з м’язів усю їхню силу.

Навкруги було тихо й безлюдно. Лише звідкись, не перериваючись, доносилась якась музика. Здається, її не помітили.

Набрала повні груди повітря, наче перед стрибком у холодну воду, тінню ковзнула вздовж стіни й пірнула в напівтемряву приміщення, відразу ховаючись за якимись залізними діжками, що стояли біля самісінького входу.

Запах верби різко змінився більш звичними для городянки пахощами: бензину, мастила та міцних чоловічих парфумів. Кремезний чолов’яга порався біля чорного БМВ. «Всє друзья порубани, пострєляни-и-и….» — виспівувало йому БМВ своїм приймачем. Вдалині завмерли ще якісь напіввантажні автівки, але Лариса не могла відвести погляду саме від співучого легковика: сумнівів не було, саме з нього стріляли по Веселину й Бутейку.

Чоловік трохи повернувся і Лариса скам’яніла, стаючи непорушною, наче оті діжки, за якими вона сховалася. Професійна зорова пам’ять старої телевізійниці виявилась на порядок кращою за слухову. Ну, звісно ж, Негода!.. Людина з доволі колись неприємною репутацією. Потім він якось зник з поля зору. Але з їхнього специфічного бізнесу таких людей зникають лише вперед ногами. Ох, сонечко, краще б нам терміново зникнути звідси! І, бажано, непомітно.

На щастя, відступ, як і наступ, пройшов вдало. За виключенням неймовірної кількості втрачених нервових клітин. Лариса бухикнулась на сидіння «шкоди» і декілька разів хапонула повітря широко роззявленим ротом, наче оті рибини, що мали б розводитися на цьому підприємстві.

Чи, може, русалок тут розводять? Або водяників? Колись, кажуть, на Дніпрі було їх видимо-невидимо. Хоч греблю гати. Але зникли кудись ці істоти під брутальним наступом технічного прогресу. І разом з ними зникла з Гременця щемка дитяча здивованість казками, залишивши по собі дурнувату підліткову акселерацію комп’ютерних анімацій. Яка з математичною точністю перетворювала мудре й прадавнє казкове життя на яскраво-розважальне сучасне лазерне шоу. Від якого невіддільними були автомобільні швидкості, всезнання Інтернету, мобільний зв’язок та…

Останній був тут, як тут. Лариса, яка ще толком не отямилась опісля свого партизанського рейду та не склала плану наступних дій, роздратовано зиркнула на дисплей. О, давненько не було чутно!

— Ну? — кинула холодно.

— Ларисо Леонідівно, що ви там робите!?

Дивно, але в гладенькому голосі телефонного анонімника відчувалося явне хвилювання. Що здавалось і неприродним, і навіть дещо лякливим стосовно його.

— Де «там»? — спробувала не злякатись Яременко.

— На риборозвідні русалчиній.

— А ви звідки знаєте?! — щиро здивувалася жінка.

— Це не має значення! — хіба що не зойкнув своїм лякливо-стривоженим голосом анонім. — Терміново уїздіть звідти, терміново!.. Стоп! Ні, зараз вже не треба. Не рухайтеся з місця, поки я вам не скажу.

— Та чого це ви мною командуєте! — обурилася Лариса, відчуваючи, що тільки-но випробуваний страх знову стрімко повертається до неї.

— Вам кортить просто зараз з міліцією поспілкуватися!? — в свою чергу обурився голос. — Зрозумійте, зараз до риборозвідні під’їздить слідчий Дейко. Він вже поряд. Ну, то як?

Та ніяк!.. Тільки не тут і тільки не з Дейком!.. Хоча… Хоча, це ж шанс, сестри!.. Це ж шанс хоча б раз у щось путяще та оту ментуру носом сунути!

— Щиро дякую за попередження, — стримуючи збудження, відкликнулась Лариса і чи не вперше за останній час вимкнула телефон.

Зиркнула на путівець, зрозуміла, що розвернутися на ньому не вдасться, і тому, обернувшись через плече й тримаючи кермо однією рукою, увімкнула задню швидкість.

Максим Дейко ледь встиг зреагувати, коли з бур’яну, що ним заросло узбіччя, просто перед носом його «славути» задком вистрибнула срібляста «шкода». Рипнули гальма і ніс авто занесло убік. А, щоб тебе!..

Майже водночас знервовано хряснули дверцята обох машин і Дейко вкляк:

— Яременко?!?

А та вже прожогом бігла до нього:

— Максиме Остаповичу, — хапала його за руку, — Максиме Остаповичу, я автомобіль знайшла, з котрого у Грєбньова з Бутейком стріляли! Він тут, тут! Маєте змогу самі на нього подивитися.

— Та почекайте ви! Який автомобіль? На що подивитися?!

— Та оте БМВ! Біля скверу Жовтневого. Воно тут, у гаражі. То є службова машина такого собі Негоди…

— Артура Віталійовича?

— Н-ну… — з Яременко наче повітря спустили. — Я, загалом, не знаю, як його звуть, — зиркнула недовірливо.

— А ви яким чином тут опинилися? За межами міста, до речі.

— Н-ну… — зовсім вже здулася Лариса Леонідівна, а погляд з недовірливого стрімко перетворився на переляканий. — Я деяку інформацію отримала, вирішила перевірити.

— Цікаво. А я от з Негодою Артуром Віталійовичем в інтересах слідства зустрітися вирішив. Домовилися на його території.

— В гаражі?! — зовсім вже нажахано ахнула Лариса Леонідівна.

— Ну, чому в гаражі? — знизав плечима слідчий. — В нього тут офіс. А біля нього — ви. Цікаво. А нумо, громадянко Яременко, поїхали разом.

Біля залізних воріт виник якийсь дідок у камуфляжі, що, козирком приставивши долоню до лобу, здалеку спостерігав за ними.

У Лариси все всередині захололо і сотню метрів до адмінбудівлі вона їхала буквально