Жан-Крістоф Гранже - Останнє полювання
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лоретта схопила віник із березових прутиків і почала несамовито хльоскати себе по плечах: що йде на користь іншим, те і їй не зашкодить.
— Мені здається, ви неправильно ставите запитання.
— Тобто?
— Навіть якби її не намагалися вбити, лише дивом вона переживе смерть брата.
21
— Прізвище, ім’я, адреса.
Ньєман був у препаскудному гуморі. Він мусив допитувати підозрюваного, який був йому абсолютно по цимбалах, в офісі Кляйнерта, якого ненавидів, — а Івана як крізь землю провалилась. Просто взяла й зникла. З його тачкою!
Із його славнозвісним «вольво» 240 брейк, що в народі кличуть «шведська цеглина». Він ніколи не наважився б назвати при комусь свою машину «колекційним автомобілем», але сприймав її саме так.
За Івану він не хвилювався ні секунди. По-перше, вона залишила йому записку. Бісову записку, ніби якась утікачка. Та й потім, Івана була дорослою дівчинкою і могла спокійно одна гуляти лісом, де живе великий злий вовк.
Але машина… Її правильні й водночас масивні форми, рифлена решітка радіатора, строгий і чіткий, ніби твердий намір, квадратний багажник. Це авто було таким надійним, що пережило весь кінець ХХ століття, і його досі можна було знайти на подвір’ї якоїсь ферми, де воно слугує скотовозом. Він мав модель вищого класу: 155 кінських сил, фурнітура з горіхового дерева та вишуканий шкіряний салон… І ось якась засранка, котра в житті водила тільки «рено твінґо» та електромобілі з прокату, сиділа за кермом його іграшки.
Ньєман струсив із себе ці похмурі думки й повернувся до теперішньої миті.
Томас Краусс представився, але флік не слухав. Єдина хороша новина: підозрюваний походив із Ельзасу, тому допит мали вести французькою. Якщо вже говорити ні про що, то принаймні добре, що не треба перекладати.
— Мене звати П’єр Ньєман, — відрекомендувався у свою чергу він. — Я майор французької поліції. А це мій німецький колега, Фабіан Кляйнерт, обер-комісар поліції з управління карного розшуку землі Баден-Вюртемберґ.
Кляйнерт поступився йому місцем шефа — чи ветерана — за столом, навпроти підозрюваного, а сам усівся праворуч, клацаючи по ноутбуку, ніби простий секретар. Між ними стояла маленька камера, що втупилася в самопроголошеного вбивцю своїм червоним оком.
— Ми тут для того, щоб офіційно запротоколювати твоє зізнання, — повів далі він.
Томас Краусс дивився на них похмурим поглядом, поклавши руки в наручниках на коліна.
Принаймні про нього можна було сказати, що його пика відповідає роду занять. Скуйовджений, неголений, худий — самі шкіра й кістки; його змучені риси обличчя нагадували проклятих поетів дев’ятнадцятого століття: типаж неприйнятого генія, який помер до сорока років від сифілісу чи зловживання абсентом.
З іншого боку, він був схожий на якусь тварину чи радше казкове створіння, такого собі фавна з жорсткою шерстю та кривими ногами. Сатир із давньогрецької міфології, який загубився посеред сучасної епохи, з двома вихорами волосся на голові, схожими на ріжки.
Ньєман завжди відчував змішані емоції у ставленні до фанатиків: він не боявся, а жалів їх. Вони були божевільними жертвами, у яких відібрало розум через ілюзії, через одержимість, що розривала їх на шмаття й засліплювала аж до смерті.
— Розповідаєш нам свою історійку, — мовив він, — ми її записуємо, ти ставиш підпис — і розходимось. Тобі не доведеться поставати перед судом у Кольмарі й двадцять років скніти за ґратами.
Легковажний тон Ньємана, здавалося, виводив підозрюваного з рівноваги. Йому, мабуть, хотілося пафосу, трагедії, побоїв. А тут до нього прийшло двоє чиновників, майже не зацікавлених у його зізнаннях.
— Це я зробив, — промурмотів він.
— Що? — перепитав Ньєман, нахиляючись над столом. — Я нічого не почув.
— Це я зробив. Я його вбив.
Флік кивнув головою, погоджуючись, тоді дав знак Кляйнерту. Свято починалося. Декорації були дуже прямолінійні: нейтральний, компактний, ідеально прибраний офіс, зроблений із немазких матеріалів.
— Як ти це зробив?
— Вистежив його в лісі.
— Почекай-но. О котрій годині це було?
Краусс витягнув шию, затиснуту у светр із комірцем на блискавці.
— Не знаю. Одинадцята.
— То було темно?
— Одинадцята, — повторив Краусс, ніби розмовляв із розумово відсталим.
— Він був пішки, верхи?
— Пішки, — промимрив Краусс.
— У що він був одягнутий?
Мовчання.
— У що він був одягнутий? — перепитав Ньєман. — У міський костюм? У ліврею для полювання? У камуфляж?
Підозрюваний підвів голову, і на очі йому впав промінь сонця, що пробивався крізь вікно. Хороший день для зізнань.
— У ліврею.
— Якого кольору?
— Червоного.
Краусс закусив губи — він відповів занадто швидко. Насправді піджаки костюмів, які всі вдягали на недільне полювання, були чорні.
— Отже, граф розгулював лісом у мисливському костюмі?
— Усе так.
— Він загубив коня, чи що?
Слова продзвеніли у всій своїй неправдоподібності.
— Не знаю я, — відповів Краусс упертим тоном. — Та й мені начхати. Може, він ходив на розвідку… Щоб легше було знайти здобич наступного дня…
Ньєман покивав головою, мовляв, таке пояснення можна прийняти.
— Ти за ним стежив?
— Ні.
— Тоді якого хріна ти сам робив у тому лісі посеред ночі?
— Я хотів перешкодити полюванню.
— Сам?
— Віра допомагає перевернути гори.
Ньєман дозволив собі зареготати — дружнім, майже розчуленим сміхом.
Раптом флік змінив вираз обличчя і запитав:
— Як ти його вбив?
— Перерізав йому горло, — відповів активіст із полегшенням — нарешті дійшло до самої суті, тобто деталей, про які писали в пресі.
— А тоді?
— Відрізав йому голову й випатрав нутрощі.
— У тебе була зброя?
Мить вагання, тоді:
— Ножі, мачете.
— Де ти їх узяв?
Краусс відкинувся назад і різко опинився в тіні, так що його очі заблищали.
— Воєнні трофеї.
Ньєман не відреагував на ці хвастощі.
— Кажеш, відрізав голову. Ти знав, як це робиться?
Краусс розтулив рота, але передумав. Ньєман помітив, що в кутиках губ у нього запеклася слина. Така собі гірка піна, яка пасувала до скривленого рота — гидливого і гидкого.
— Проїхали. Чому ти вбив його саме так?
— Ці мудаки роблять те саме з тваринами.
— Під час цькування — ні. Чому ти імітував пірш?
— Завжди слід поважати свого ворога.
— Відрізана голова й вийняті нутрощі — це так, по-твоєму, виглядає повага?
— Так кажуть піршери, хіба ні?
— Очко на твою користь, старий.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє полювання», після закриття браузера.