Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

Поява дружини лікаря Гомеса, як її тут нарекли, на кілька днів сколихнула звичний плин життя, поки люди звикли здріти, як вона прогулюється під парасолькою в своїй вуалі та бальних туфлях, мов персонаж з іншого оповідання.

Мауріція Руджері не знітилася перед грубістю цих чоловіків і щоденною спекою; вона намірилася з гідністю прожити життя й майже домоглася свого. Перетворила Леонардо Гомеса на героя власної мелодрами — прикрасила його міфічними чеснотами й довела свою любов майже до безуму, навіть не запитавши коханого, чи готовий він мчати чвалом разом із нею на цих амурних перегонах. Якби Леонардо Гомес відстав і залишився далеко позаду, вона віднесла◦б це на рахунок його боязкого характеру й слабкого здоров’я, підточеного до того◦ж клятим тамтешнім кліматом. Він і справді здавався таким кволим, що Мауріція остаточно вилікувалася від усіх своїх давніх болячок, щоб доглядати його. Вона ходила разом із ним до примітивного шпиталю й опанувала обов’язки медсестри, щоб бути йому в пригоді. Воліла доглядати хворих на малярію чи гоїти жахливі виробничі травми, замість сидіти в чотирьох стінах удома, під вентилятором, усоте перечитуючи якийсь старий журнал або любовний роман. Серед шприців і компресів уявляла себе героїнею війни, однією з тих мужніх жінок із фільмів, які вони час від часу дивилися в клубі. Мауріція із самовбивчою рішучістю відмовилася сприймати недоліки дійсності, прикрашаючи кожну мить добрим словом, бо не могла зробити цього в інший спосіб. Про Леонардо Гомеса, якого й далі звала Маріо, говорила як про святого, котрий присвятив себе служінню людству, й заповзялася довести світові, нібито обоє вони — головні герої неймовірного кохання, бентежачи кожного службовця компанії, якого не могла не запалити єдина біла жінка в околі. Варварство табірного життя Мауріція називала контактом із природою й не зважала на москітів, отруйних комах, ігуан, пекельні дні, задушливі ночі й ту обставину, що їй було лячно вийти одній за ворота. Свою самотність, нудьгу й природне бажання пройтися містом, модно вбратися, завітати в гості до друзів або піти до театру вона йменувала ностальгією. Єдиним, чому Мауріція не могла дати іншу назву, був тваринний біль, що душив її, коли вона згадувала сина, тож жінка вирішила ніколи його не споминати.

Леонардо Гомес працював у таборі лікарем десять років, поки пропасниця й клімат не підірвали остаточно його здоров’я. Він багато часу провів за загорожею нафтової компанії й не наважувався розпочати все заново в більш агресивному середовищі, до того◦ж добре пам’ятав лють, із якою Еціо Лонго жбурнув його об стіну, а відтак навіть не розглядав можливості повернутися до столиці. Шукав іншу роботу в якійсь глушині, де міг◦би спокійно жити, й урешті-решт прибув одного дня до Агуа Санти зі своєю дружиною, лікарським приладдям і платівками з оперною музикою. Все те відбувалося в п’ятдесяті роки, й Мауріція Руджері вийшла з автобуса, вбрана за небаченою в цих краях останньою модою, в облягаючому платті в горошок і великому чорному брилі, який вона замовила за каталогом із Нью-Йорка. Хай там як, а прийняли їх з усією властивою невеличким селищам гостинністю, і менш ніж за двадцять чотири години всі тутешні мешканці вже знали легенду про любов новоприбулих. Їх називали Тоскою й Маріо, не маючи гадки, що то за одні, однак Мауріція надумала втаємничити всіх у цю історію. Вона облишила обов’язки медсестри при Леонардо, створила церковний хор і влаштувала перші в селищі музичні вечори. Німі від подиву мешканці Агуа Санти споглядали її на імпровізованій шкільній сцені, перевтілену в мадам Баттерфляй за допомогою екстравагантного домашнього халату, двох в’язальних спиць у зачісці, двох паперових квітів у вухах і вимазаного білим гіпсом обличчя й співаючу пташиним голоском. Ніхто не второпав ані слова з її пісні, та коли вона опустилася навколішки й видобула кухонний ніж, наміряючись устромити його собі в живіт, у публіки вихопився жаский крик, а один глядач кинувся її відмовляти: він вирвав з її рук зброю й змусив підвестися. Одразу виникла тривала дискусія щодо підстав для такого трагічного рішення японської дами, і всі зійшлися на тому, що американський моряк, який її кинув, негідник, однак помирати через нього не варто, бо життя довге, а мужчин на цьому світі не бракує. Вистава скінчилася дуже весело, коли підібрався оркестрик, який заграв кумбії[5], й люди пішли в танок. Після того незабутнього вечора відбулися інші, подібні: спів, смерть, пояснення співачкою сюжету опери, загальна дискусія й заключне святкування.

Лікар Маріо й сеньйора Тоска були двома вибраними членами місцевої громади: він дбав про загальне здоров’я, вона — про культурне життя й поширення новин зі світу моди. Мешкали вони в прохолодному затишному домі, половину якого займала консультація. На подвір’ї жив папуга із синім і жовтим пір’ям, що супроводив їх, літаючи над головами господарів, коли ті йшли прогулятися на майдан. Люди завжди знали, де лікар та його дружина, бо птах на своїх великих яскравих крилах мовчки ширяв у повітрі в двох метрах над ними. Подружжя прожило в Агуа Санті чимало років, користуючись повагою людей, які бачили в них взірець досконалого кохання.

Під час одного з нападів пропасниці лікар загубився в лабіринті її доріг і вже не повернувся. Його смерть сколихнула селище. Люди боялися, що дружина вчинить самогубство на кшталт тих, які вона, співаючи, удавала на сцені, тож упродовж наступних тижнів вони змінювали одні одних біля неї вдень і вночі. Мауріція Руджері вбралася в жалобу від голови до ніг, пофарбувала в чорний колір усі меблі в домі; біль уперто супроводжував її повсякчас, мов тінь, і позначив її лице двома глибокими зморшками біля губ, а проте вона не робила спроби вкоротити собі віку. Можливо, у своєму ліжку, на самоті, відчувала велику полегкість, бо вже не мусила тягти важкий віз своїх мрій, вже не повинна була ані оживляти вигаданий персонаж, аби грати себе саму, ані вдаватися до штукарства, щоб приховати слабості коханця, котрий ніколи не був на висоті її ілюзій. Однак театральні звички надто вкорінилися в ній. З тією◦ж безмежною терплячістю, з якою доти вона створювала образ романтичної героїні, овдовівши, Мауріція створила легенду про свою безутішність. Вона залишилася в Агуа Санті, завжди ходила в чорному, хоча жалобного вбрання давно вже ніхто не носив, і рішуче відмовилася знову співати, незважаючи на прохання друзів, які вважали, що опера може її розрадити. Селище утворило навколо неї коло, начеб узяло її в міцні обійми, щоб зробити її життя стерпним і зарадити їй в її