Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

не було. Також мама вважала бабусю аморальною, бо та переспала з багатьма чоловіками. Як на мене, бути аморальним — це круто. Свого тата моя мама не знала — а на той час це була рідкість, тож певною мірою вона була байстрючкою; утім, слід казати не байстрючка, а позашлюбна дитина. Протягом деякого часу у мами був вітчим на ім’я Пітер, якого вона дуже любила і який водив її по неділях до Катца — за два кроки від їхнього тодішнього помешкання, та потім з’явився такий собі Янек, бабуся Ерра вирішила жити з ним і виставила Пітера за двері. Мама дуже за ним сумувала. Цього нового вітчима вона терпіти не могла, бо він взагалі не звертав на неї уваги, а ще гриз нігті, скреготав зубами і кілька днів міг уперто мовчати, сидячи на своєму ліжку, дудлячи джин і втупившись у стінку. Зрештою Янек покінчив із собою на їхній кухні — напрочуд химерна історія. На щастя, мама, якій було десять років, у той час була в школі і не бачила плям від крові й мозку на плитці. Після цього вони переїхали у лофт на Бовері-стріт, де почалися пригоди Ерри з численними залицяльниками, а наразі вона мешкала з жінкою — таке буває, називається «гомосексуальність». На думку мами, цей факт був малозрозумілим для маленького хлопчика, тому я вже не міг залишатися ночувати у бабусі вдома.

Цілий ранок я дивився телевізор — авжеж, я знав, як це роздратувало б маму, але тато мені дозволяв; за його словами, розумні люди повинні бачити дурість світу, отже, я міг дивитися телевізор, хоч ми й зберігали це в таємниці. Ранок був непоганий — показували мультфільми про «Ґарфілда» та «Солдата Джо», а найдужче мені сподобався «Спайдермен», мій улюбленець; час від часу тато заходив до кімнати і дивився разом зі мною, усміхаючись, бо це нагадувало йому його власне дитинство і комікси.

Після обіду в помешканні стало спекотно, і тато запропонував сходити освіжитися до басейну в нашому кварталі, тому під шорти ми одягнули плавки. Коли ми йшли вулицею, у повітрі відчувався запах розплавленого асфальту — ми ніби в пічку залізли. Коли ми переходили вулицю, мені подобалося тримати тата за руку — за рік або два я вже зможу робити це сам, тож треба було користуватися нагодою, поки можливо.

Басейн — це оглушливий шарварок: майже тисяча дітлахів усіх кольорів і різних на зріст одночасно плюскались і галасували, луна відбивалася від стін, і я трішки перелякався, тоді тато взяв мене на руки і ми разом зайшли у воду. Він заніс мене на глибину, я вилазив на його плечі і плюхався у воду, та тренер засвистів на нас, бо це було проти правил. Що я люблю у татові, то це якраз те, що він любить іти проти правил; він каже, що треба грати з правилами, а не за правилами, бо життя без ризику — це не життя. За мить він вийшов із води, і я зауважив, що зараз, з білою, трохи обвислою шкірою та волоссям, прилиплим до черепа, мій тато був далеко не таким гарним, як інші — юні, стрункі, засмаглі, — але мені було байдуже, бо для мене він був найкращим татом на світі. Він накинув на плечі рушник, сів у шезлонґ, склавши руки на бездоганному черевці (так він його називав), і став спостерігати, як я бавлюсь у басейні для дітей. Плавати я ще не вмів, але вигадав свою гру: глибоко вдихнувши через рот і ніс, я опускався під воду, потім вистрибував, видихаючи, потім знову сідав під воду — і так далі, вгору-вниз, вгору-вниз; невагомість, ритм, шум води ввели мене в дивний стан, я відчував, що можу так стрибати годинами, але через деякий час тато взяв мене на руки і сказав, що йому треба повертатися до роботи.

Він відвіз мене до Баррі — це через два будинки від нас, — і решту дня я провів там. Баррі мав різні військові ігри, які нам страшенно подобалися: «Екшенмен», «Володарі Всесвіту», автомати, схожі на справжні. Мама Баррі завжди ставилася до мене дуже люб’язно, бо була фанаткою Ерри, тож на додачу до пластівців вона пригощала нас лимонним порошком, який скрипів на зубах, коли ми злизували його з руки. Мама ні за що такого б не дозволила, бо, за її словами, від цього може розвинутися рак. Тато приїхав за мною о шостій, дорогою додому ми заїхали до крамниці; тато купив тріску і пляшку білого вина, сподіваючись, що це розважить маму, та коли о сьомій мама повернулася зі своїх досліджень, стало зрозуміло, що її настроєві не зарадили б ні кількість, ні колір вина. Я пішов до своєї кімнати і став гратися з машинками — солдатиків мені не дозволяли, бо мама була проти війни і не хотіла, щоб я став жорстоким обмеженим мачо, як більшість чоловіків.

— Ароне, люди взагалі нічого про це не знають! — чув я здаля, і в її голосі було стільки емоцій, що я злякався. — Авжеж, про табори їм відомо, але про це — ні! Взагалі нічого!

Татову відповідь я не почув, а мама вела далі:

— Двісті п’ятдесят тисяч дітей! Викрадені! Відібрані у батьків! По всій Східній Європі!

Я відчув тривогу. Кажанчик на плечі порадив вдавати губами вибухи і збирати з «Леґо» гвинтокрили, бомбардувальники та ракети «земля–повітря», щоб заглушити мамин голос. Я так і вчинив — спрацювало.

Коли тато покликав мене вечеряти, мама, поставивши лікті на стіл, тримала голову так, ніби та важила тонну. Тато зняв фартух, приніс свічку і жартома мовив:

— Седі, зараз вечір п’ятниці, може, запалимо свічку на честь шабату?

Мама різко підвелась, виставила руку вперед і скинула свічку зі столу.

— Якщо вже ти не розумієшся на традиціях, то хоча б не перетворюй їх на балаган!

Не думаю, що мама скинула свічку навмисне, та все ж вона її скинула, і тато мовчки підібрав шматки з підлоги й поклав у смітник.

Коли ми їли рибу, яку тато порізав на тонесенькі скибки — бо я боявся, що кістка може ввігнатись мені у горло і вбити мене, — мама обернулась до мене і мовила: «Рендалле!» — таким тоном, що мені захотілося чкурнути назад, до Баррі, і лизнути лимонного порошку з руки.

— Так, матусю.

— Рендалле, мені знову треба їхати у відрядження. До Німеччини. Авжеж, я розумію, що тобі здається, ніби я весь час у роз’їздах... Але майже всі документи, потрібні для моєї дисертації, містяться у Німеччині.

— Седі, —