Іван Степанович Керницький - Герой передмістя, Іван Степанович Керницький

Помпієрам прийшла на допомогу самоохотна бриґада нурців-водолазів, що складалася з трохи старших від мене батярчуків із Церковної вулиці. Вони пішли в картоплю, повдягали швімки і, розганяючись здалеку, один по одному бебевхали в воду.

Мали файну забаву.

Десь між ними взявся мій камрат Адасько, знаменитий синок пані Кунеґунди з першого подружжя, що так успішно полював на котів. Цей лобуряка пропадав десь цілий тиждень: пронюхав, у котрому горщику пані Кунеґунда зберігає дрібну монету, потягнув того щось на три злоті і змився з хати, в страху перед добрими балабухами, що його за те чекали. Але звістка про трагічну смерть вітчима спонукала його вийти а підпілля на денне світло. З’явившись на саджавках, він зараз увійшов у конфлікт з іншими барбосами, складаючи деклярацію, що це його фатерко втопився, отже з цього титулу йому першому прислуговує право дати нурка в калабаню і намацати трупа.

З цього зараз почалася боротьба навкулачки при загальному вдовіллі зібраної над водою публіки. Взагалі пошукування тлінних останків блаженної пам’яті Вартоломія Плішки проходило, можна сказати, в ясному, нескаламученому його смертю настрої. До цього, безумовно, спричинилась і прекрасна погода, що настала після бурхливої ночі, достоменно так, як співається в львівському штаєрку:

«По дощі сонце світить,

Поки знов дощ не вліпить».

Славні з гострого концепту богданівчани вже пускали віца на тему нинішнього випадку: хтось казав, що пан майстер пірнув так глибоко під воду зі страху перед майстровою, інший зробив слушну заввагу, що покійник волів би мокнути в спіритусі, як у смердючій калабані…

Я шукав у натовпі мого пана інструктора і запримітив його аж на горбках, як бродив, наче бузько, поміж рядами картоплі, пускаючи димок з люльки (пан Макс саме тоді переключився з цигарок на люльку).

Я мерщій підбіг до нього і крикнув одним духом:

— Прошу пана інструктора, а за вами питав Коґут!

Мій неоцінений пан інструктор ані не кліпнув повікою, він уже звик був до того, що поліція мала його в повседневній опіці, і кожний в нас на Богданівці дивувався б, якби було інакше.

Приглядаючись так йому, замислено пихкаючому люльку, я пригадав собі в ту ж мить один знайомий мені з кримінальної літератури образ:

— Прошу пана інструктора, а ви цілком подібні до Шерлока Голмса. Такий високий і худий, як він, так само курите люльку, тільки треба вам обв’язати шию довгим сорокатим шалем і одягти на голову таку шапку, як циклісти носять!

Видно, що це порівняння припало панові Максові до смаку, бо він задоволено чмихнув, добув люльку з рота і промовив доброзичливо:

— А тобі, народній приятелю, той Конан Дойль таки здорово засів у мозгах. Якби тобі, непричком, так само міцно трималася макітри латинська граматика, то це була б річ без порівняння корисніша… А скажи мені, — спитав знечев’я, — скільки рядів картоплі є на цьому полі?

— Ба звідки я можу знати?

— Ба я тобі скажу скільки: 148. Так, 148. Я завдав собі трохи фатиґи і почислив усі ряди, перейшовши їх туди й назад. А вертаючись 145-им рядом, уяви собі що я надибав!

Пан Макс сягнув до кишені і витягнув з неї калошу.

— Пізнаєш, брате Соловію, цю знахідку? Ні? Ну, як же так? Та ж це пара від тієї калоші-сиротини, що сушиться там, над саджавкою. Це калоша покійного пана майстра. Дивно, все ж таки, як небіжчик скакав чи падав у воду, коли одна його нога стояла над саджавкою, а друга була тут, з двісті метрів від калабані?

Кажучи це, мій неоцінений пан інструктор посміхнувся, як той Сфінкс у підручнику старинної історії, і взагалі мав таку нерозгадно-таємничу міну, що тепер уже цілком подобав на геніяльного джентьлмена з 221-б, Бейкер Стріт в Лондоні. На що це він натякав? Що мав на приміті? Про те, звичайно, я не мав сміливости питати, та його слова вже насторожили мою уяву.

— Ну, ходім, подивимось, чи витягли пана майстра, — сказав пан Макс, ховаючи калошу в кишеню. — А про цю знахідку — нікому ні пари з рота! Гріб — могила!

Пана майстра з води не витягли, і, як виявилось, рятувальна бриґада втратила, мабуть, надію знайти його тлінні останки. Не помогло довбання дна калабані гаками і тичками, на ніщо здалися розшуки нурців, які мали хіба той ефект, що до решти скаламутили воду, яка тепер виглядала, як густа кава з сметанкою. Виловлено, щоправда, поважну кількість порожніх пляшок, баняків без дна, чайник без вуха та силу всякої всячини, але на тлінні останки не натраплено.

Зрештою, головною причиною припинення розшуків було й те, що наближалася обідня пора, і кожного тягнуло, як то кажуть, причепити душу до тіла.

Знак до відвороту дала державна поліція, що відмаршувала під командою пшодовніка Валіґури продовжувати урядування в найближчому шинку. Слідом за поліцією рушили скріпити надщерблені сили сфатиґовані фаєрмани. Поволі розходилась решта публіки, а нурці сушили в картоплинні мокрі швімки. На місці трагедії залишився ще малий Адасько. Не найшовши трупа свого фатерка, він безжурно грався з фаєрманським псом, кидаючи в калабаню ломаку, за якою дурний псище раз у раз стрибав у воду.

Правда, над саджавкою стояло ще двоє панів: поліційний аґент Коґут і пан професор Мурський, що вийшов на передобідній прохід, як звичайно, з Цицероном у лівій кишені завжди нерівно позащіпаного сурдута.

— Смішна річ, — говорив ніби сам до себе поліційний аґент Коґут, пускаючи на воду лушпиння з горішків. — Стільки людей бовталось у калабані ціле передобіддя і без жадного результату. Та ж чоловік не голка, так чи ні? Так. А саджавка — не Чорне море. Повинні були намацати небіжчика.

Пан професор Мурський, ходяча енциклопедія і довідник Львова, що мав історію нашого міста в мізинному пальці і знав напам’ять, де лежить чи лежав коли-небудь який-небудь камінь чи цеглина, поспішив із відповідним виясненням. Сказав іменно, що колись на місці саджавки стояла цегельня, яка згоріла під час українсько-польської війни. Під цегельнею були викопані ями, з яких потім поробились підземні печери, виповнені підґрунтовою водою.

От, можливо, що вода затаскала тлінні останки пана майстра в таку «мульду», з якої тепер не витягне їх жадна людська сила, хіба що висушити саджавку, як, наприклад, Муссоліні висушує тепер Понтійські болота, а потім ще якби зробити