Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

чи то я потрапив у компанію не дуже прихильних до навчання хлопчиків. Почалося «сачкування» з уроків.

Академічність шкільного буття все частіше порушувалась епізодичністю «позашкільною».

Спочатку раз, а потім другий–третій кілька таких «сачків» замість уроків йшли збирати вугілля. З котельної артілі «Металіст» або парового млина вивозять одноколісними тачками вугільну жужелицю, тобто попіл, але вугілля ще не зовсім згоріло. Якщо ретельно попорпатись у цих відвалах, то за годину–дві можна набрати відро такого палива і продати його за десять-п`ятнадцять копійок. А це вже твої власні гроші. Можна поласувати жменею маківок, грудкою халви або булочкою.

Іншого разу ніхто не заперечував побувати у когось в садку. Успіх такого задуму позначався досить випученими животами. А то й просто: до лісу, в поле, на річку…

От уже в котрий раз я зайнятий переїздом (точніше, переходом) до іншої оселі. На цей раз в інший куток Вугринівки. Це вже зовсім поруч зі школою.

Мама білить у новій хаті стіни, мастить підлогу, протирає вікна. Я складаю в теліжку нехитрий скарб: ліжко з металевими спинками, посуд, дві–три табуретки: все це за кілька разів перевожу на нове місце. Влаштовуємось.

На цей раз здає в найм нам півхати господар Яків Кульчицький. Так, так, Кульчицький. Такий собі збіг обставин.

На новому місці нові сусіди, нові у мене дружки–товариші. Два Володі. Один — Пугач, другий — Снісарчук.

Мама моя теж швидко налагодила доброзичливі стосунки з новими сусідами, особливо з батьками моїх товаришів.

В новій хаті–квартирі жили з мамою одні. Яків Кульчицький працював шофером вантажної машини, і був завжди в якихось довгострокових відрядженнях. Дружини не мав.

Переночує ніч–дві і знову надовго зникає[26].

Відходила весна. Наступало літо. Дорослі все частіше і частіше говорили про неминучість великої війни. Яких тільки міркувань з цього приводу не можна було підслухати при їхніх випадкових зустрічах… І що Німеччина напала на нас, і що ми подолаємо Німеччину… Тривога все більше і більше вселялась у душі людей. По радіо та в газетах лунали заклики до пильності, до зміцнення Червоної Армії, до готовності стати на захист.

Співали:

Если завтра война, если завтра в поход,

Если грозная сила нагрянет,

Как один человек весь советский народ,

За свободную Родину станет.

На земле, в небесах и на море

Наш напев и могуч и суров,

Если завтра война, если завтра в поход,

Будь сегодня к походу готов!

Щоб передбачити оте «если», котре захопило не тільки дорослих, але й нас, дітей–підлітків, щоб не розгубитись у множинності «если», а бути готовим до його однозначності, ми теж готувались…

— А що? Хіба тільки дорослі можуть воювати? Ми ж бо їх випередимо!

Перш за все озброєння.

На «військовій раді» вирішено сконструювати «справжній» кулемет та виготовити кілька десятків «бойових» гранат. Не гаємо часу, до справи! Крутий сосновий обземок використано для головної деталі кулемета — дула. З товстої грабової колоди відпилюються два кругляки колеса. На вісь коліс кріпиться дуло — маємо кулемет. Тепер залишається зробити так, щоб «максим» працював. На ту ж вісь одягається ще одне колесо, трохи меншого діаметру, але з густо вирізаними зубцями. До зовнішньої частини основного колеса кріпиться тоненька липова дощечка–гашетка. Другий кінець гашетки лежить впритул на зубцях колеса шестерні. Тепер, якщо основне колесо крутити, взявшись за ручку (встромлену в отвір цурпалки), зубні шестерні, долаючи опір гашетки, так нещадно скрегочугь, що ніхто не насмілиться й подумати, що то не справжній кулемет.

Першому номеру кулеметної обслуги лишається тільки добре прицілитись і своєчасно натискати на спускові гашетки. Другому — подавати вчасно кулеметну стрічку з патронами, тобто крутити безупинно колесо.

Виготовлення ж гранат покладалось на шеренгових військовослужбовців.

Частина з них заготовляла великі листки лопухів, яких вдосталь росло попід кожним тином, другі — насипали на листки по одній–дві пригоршні дорожнього земляного пилу, треті — зав’язували трав’яним перевеслом листки з пилом у невеликі вузлики–мішечки. Така «граната» вкривала простір абсолютною пітьмою. На передовій, біля кожного бійця, лежало по півдесятка таких гранат. Місце для бою вибиралось вкінці присадибних городів, ближче до військового стрільбища.

Під час зустрічного бою «синіх» з «зеленими», тріскотню кулеметів було виразно чути навкруги в оселях, а «дим» від «вибухів» гранат піднімався високо в небо.

Мабуть, потерпаючи за долю учасників такої битви, з найближчих осель, і навіть з військового містечка до місця грандіозних подій, бігли батьки, мами і військові. Певний час вони, зупинившись неподалік, могли тільки спостерігати «дим» і чути «стрілянину». Щось розібрати: де «сині», де «зелені, хто перемагає, кому потрібна допомога?, — було дуже важко. Лише з подихом вітру або вичерпанням запасів гранат на полі бою вимальовувались постаті, але хто з них «синій», хто «зелений» даремно було вдивлятись — всі були «чорні». Лише згодом, примітивши в свого тільки їм відомі ознаки гнали додому, допомагаючи лозиною, або ще чимось що було під рукою.

Теплого літнього ранку готувалось наше військо до війни. Була неділя, а значить, батьки не будуть затримувати вдома: то на город — сапати картоплю, то на рівчак нарвати свині кропиви, то ще кудись по щось… Було тепло, сонячно, а головне — тихо, без вітру. Словом — сприятливі умови великої війни. Мене відряджено на другий куток села («верхня Вугринівка») з дорученням: скоординувати в часі і кількості сусідній «підрозділ» для спільного виступу на театр військових дій. Пробігаючи біля школи і далі, за церкву, кинув поглядом ліворуч і побачив декілька груп дядьків на вугринівському мості. Той міст з’єднував різні кінці села саме з містечком Хмільник. Якщо хтось когось хотів побачити. поговорити, зустрітись, то йшов на міст і там обов’язково зустрічався.

Проте, для цієї години, для цього дня це зібрання дорослих було незвичним. Майнула думка:

— Чого це вони?

Підійшов ближче, щоб послухати, про що гомонять…

Наблизившись до першою гурту, почув:

— Німці ж перші перейшли кордон!

— Та я знав, що