Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

А ще я купив собі маківок. Цукерки такі.

Найбільш привабливим було ходити до річки. В літню пору на леваді розкошували хлопчаки, трохи далі — дівчатка. Купалися порізно. Про якісь там плавки чи труси ніхто й гадки не мав. Стрибали в воду з крутого берега: хто головою, хто ногами, хто животом. Пірнали, хлюпались, притоплювали один одного, плавали наввипередки. Зуби цокотіли, на тілі виступали «сиротинки», губи синіли, а очі набирали кольору річкової води.

Плавати я не умів, хоч з води не вилазив. Мама намагалась відлучити мене від річки. Та де там. До яких тільки хитрощів я не вдавався, щоб бути на річці. І била вона мене, і докоряла, і сварила… Марно. Передбачаючи мою чергову втечу на річку, мама вішала на стіні гнучку лозину так, щоб я бачив.

Та я був хитрий. Непомітно надрізавши ножем лозину через кожні п`ять–десять сантиметрів, вертався додому більш упевнений. Далі все відбувалося майже по–задуманому. Притримуючи однією рукою мене так, аби заднє м`яке місце було зручне для шмагання, мама іншою замахувалась і… в руці залишалась коротенька цурпалка. З часом різноманітність покарань все ж вичерпалась, і вона рішуче промовила:

— Дивись! Як втопишся додому не приходь!

Трохи було так не сталося. Маючи якусь потребу майнути у поле за селом, я побіг до того місця, де всі завжди переходили — до броду. На звиві річки утворилося широке плесо води, але тут було мілко. На моєму березі і на протилежному декілька жінок щось робили на прилягаючих городах. Ніхто не звертав уваги. Я з ходу пробіг по воді кілька сажень, а далі, вже повільніше, ступав по піщаному руслу. Далі, далі, вода підступила до грудей, течією мені підкосило ноги. Втративши опору, я безпорадно задригався, почав набирати воду. Течія втягла мене до себе. Блискавкою майнули в мозку якісь картинки з мого, ще такого короткого, життя. Прийшов я до свідомості на піщаному виносі наступного звиву річки. Штанці, зачепившись за якусь паростинку однією ногавицею, іншою — хлюпались у воді. То я їх випустив, коли тонув. Зміркував: течія, яка втягнула мене на першій косі, винесла на другу.

Цей випадок утвердив мене в тому, що треба навчитись плавати. Пора. Став помічати глузування умілих «брасерів» над моїм безпорадним бовтанням у воді. Помітив, що якусь мить тримаюсь, ляпаючи руками та снуючи ногами.

Рішення прийнято. Я маю сьогодні, зараз перепливти річку. Щоб ненароком не бути посміховищем і, щоби не втратити авторитет, залишаю галасливе місце.

Вибрав таке ж по ширині місце, роздягнувся, поклав одежину на відкосі. Трохи завагавшись, все ж пускаюсь у плавання. Стиль вибрав найбільш прийнятий — «по-собачому».

Пропливши метрів шість (приблизно половину відстані) завагався: назад — далеко, вперед — знеміг; почав захлинатись. Відчайдушним лупотінням намацав твердь. На чотирьох вичовгався на протилежний берег. Віддихався. А штанці–то на іншому березі. Знайшов вихід: метрів за сто — кам`яний міст через річку. Дарма, що по ньому снують люди. Схрестивши долоні нижче живота, і… до мосту, там біжком через міст; і своїм берегом до штанів. А ще через кілька днів я вже показував «недотепам», як то можна перепливти річку і туди і сюди. З часом я легко долав «і сюди, і туди» Дніпро, почував себе впевнено на хвилях Балтійського чи то Чорного морів, в сезоні 1952 року був не останнім в збірній команді Тихоокеанського флоту з ватерполо.

А чого варта гра у «комбик», або, як її називали в інших місцевостях — «цурки». Ця гра дуже конструктивно формувавала психіку підлітка.

З гілки дерева (бажано граба) вирізався замашний кийок довжиною 60–70 см, з того ж дерева вирізали комбик або цурку з загостреними кінцями. Накреслювалось коло діаметром десь біля метра. Вимірювались на право першого удару. Один вибивав кийком комбик з кола, другий має вкинути комбик у коло. Не попав — ще удар і так до того часу, поки не влучав у коло. Як повезе, то партнери мінялись ролями через два–три удари, а вже як не повезе, то невдаха бігав за цуркою годину, дві, три, поки знесилений, а то і заплаканий не здавався. Таких, що «не здавались», було мало. Зате, вже коли витримав, то це означало, що хлопчисько має нерви загартовані.

Школа була досить великою. Семирічка. Діти, які ходили в цю школу з навколишніх сіл: Голодьок, Вербівки, Лелітки — вважались трохи чужими по відношенню до нас: порубенських та вугринівських.

Після уроків група «своїх» ні з того, ні з сього переймала кількох «чужих». Звичайно, пововтузившись, — розходились. На другий день звичайно сиділи за однією партою.

В п`ятому класі сидів зі мною Боря Зеленер. Дуже спокійний хлопчина. Товстенький, з мигдалевидними оченятами. Завжди, трохи посміхаючись, уважно споглядав за моїми, досить непередбачливими вибриками. Складалось враження, що мої витівки йому до вподоби. Бувало, що я приходив до нього додому. Вся родина Борі: бабуся дідусь, мама, старша сестричка[25] - душі в ньому не чули; щось йому втиснути смачненьке зручно всадити за стіл вкутати ноги і ще щось. Доброзичливо ставились і до мене адже я той, хто його оберігає.

Нарешті приймається рішення: Борі необхідно побути на свіжому повітрі. Вставляю своє:

— Покатаємось на санчатах.

Борю вдягають всі. Від силенної кількості одежини Боря не може ні зігнутись, ні повернутись. В такому стані його кладуть на санчата, а я вже тягну їх від мосту до синагоги, а потім ще і ще… Мій вчинок належно оцінено. Чуйність винагороджується. Я можу, якщо хочу, взяти Борині ковзани і покататись. Швиденько прив`язавши мотузочками і ремінцями ковзани, «виламуючи» ступні ніг (бо сам ще не навчився як слід ковзатись) — спішу до річки. Там лід. Спочатку сюди-туди на зрізі берега, а далі… Провалився крізь крихку і тонку плівку льоду.

Відчайдушно борсаючись, (саме тут було мілко) швиденько біжу до Зеленерів. Думка одна: не загубити, віддати ковзани. Звідти через все село до Льоньки Олійника. Батьків його «забрали», тітка на роботі, там можна обсушитись. Важливо, щоб мама не дізналась. По гарячих слідах може добряче всипати. Обійдеться докорами і слізьми.

Період мого спілкування з Борею Зеденером позначений ще й тим, що дещо погіршилось моє навчання в школі. Чи то компанія утворилась навколо мене,