Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

Наступного ж дня зібрав речі і поїхав до Дніпропетровська, де вступив до одного з добровольчих батальйонів.

З дружиною вони майже не спілкувалися, і вона прийняла складне рішення – забрати дітей і поїхати з України. Оскільки вважала, що сім’я для нього вже не має значення, а на першому місці стоїть обов’язок перед Батьківщиною. Саме через дурне відчуття, що вони йому не потрібні, вона ледь не купила квиток в один бік.

Сказати, що служба була легкою, – не сказати нічого. Щодня боротьба за виживання. Навіть вода – розкіш, не кажучи вже про телефонні дзвінки. Та всі трималися, адже знали, навіщо вони це роблять. Розуміли: якщо не вони, то хто? Адже добровільно віддавати свої життя заради спасіння рідної країни здатен не кожен. Вже місяць минув, як вони звільнили Піски.

Не було й дня, щоб він не думав про неї чи про дітей. Як вони там? Чи все добре? Чи ще чекають? Розумів, що дружина може не витримати. Та мусив нести службу. Таке вже воно, життя військових.

А потім якось вночі зателефонував. І попросив нікуди не відвозити дітей і не їхати самій. Бо все, що він робить, – робить заради їхньої родини та її майбутнього. І що саме заради сім’ї він зараз воює на Донбасі. Адже родині потрібен дім, а не зруйноване місто.

Вперше за декілька місяців вона знову відчула, що все ж таки вони разом. І зрозуміла, що має бути сильнішою заради нього. Що має чекати та обов’язково дочекається коханого чоловіка. А поки вона за двох виховуватиме діточок. Виховуватиме так, аби вони знали, за що воює тато, і пишалися ним. Адже там, на сході України, він виборює їхнє незалежне майбутнє та спокій і безпеку в їхньому домі. Заяву на розлучення вона забрала. І з того часу пролила безліч сліз, провела безліч ночей без сну. Стоячи навколішках, молила Бога, щоб він повернувся живим.

Він не часто говорив їй якісь особливі ніжності, але одного разу зізнався, що залишився живий тільки тому, що вона його чекала та любила. І йому завжди було до кого повертатися.

Війна змінює людей. Ніхто не повертається таким, яким був раніше. Це неможливо. І дуже часто саме тому, що сім’я не розуміє і не може прийняти нового чоловіка та батька, не знає, як з ним поводитися, щоб швидше адаптувати до мирного життя, деякі родини й не витримують перевірки війною.

Їхнє родинне кохання витримало. Більше того, саме війна врятувала їхню родину.

А рідне місто вже давно визволено. Воно ціле та неушкоджене. Саме тому, що мир буде там, де його виборюють.

Про любов до матеріального

Це історія кохання військовослужбовця та волонтерки. Їхнє знайомство відбулося за телефоном. Він щойно повернувся до рідного Львова на ротацію і пішов на зустріч із друзями-вояками та волонтерами. Сидячи в одній із затишних львівських кав’ярень, вони говорили про війну, політику, про майбутнє. Згадували час, проведений разом на сході. Одному з волонтерів зателефонувала Вона. Дівчині з Дніпропетровська потрібно було з’ясувати стосовно чергової партії гуманітарки. Замість того волонтера на її дзвінок відповів він. Зав’язалася розмова. Приємний чоловічий голос по-доброму глузував та жартував про різні дрібниці. Потім вони обмінялися телефонами. Так почалося спілкування.

Між ними був місяць смс-повідомлень і телефонних дзвінків. І вже за місяць вона приїхала до Львова, де вони познайомилися вже особисто і змогли вперше подивитися одне одному у вічі. Кав’ярні, прогулянки вуличками вечірнього міста, теплі розмови й гарячі обійми. Вони ходили Львовом, взявшись за руки, і розуміли, як важко буде розлучатися. Вона знала, що тепер має чекати на нього, а він усвідомлював, що тепер нарешті на нього чекатимуть.

Три дні і три ночі вони були разом. А потім він повернувся на схід, до зони бойових дій.

Вона ж поїхала до Дніпропетровська, де ні вдень ні вночі не знаходила собі місця, думаючи про нього. Лише чекала, чекала, чекала… Знала, що десь там на сході є чоловік, який засинає з думкою про неї.

Їх бригада тоді проходила службу під Луганськом. Намагаючись хоч якось проявити свою турботу про нього, вона пекла пироги, різала олів’є, пакувала солодощі та цигарки і бігла передавати «Новою поштою», аби коханий уже наступного дня отримав від неї «привіт». Перед Новим роком відправляла йому посилки зі смаколиками, щоб вони з хлопцями не почувалися забутими та покинутими посеред зимових свят.

Все, про що він міг думати, – про відпустку. Лічив дні. Планував спільний час. І навіть планував спільне майбутнє. Чергуючи на позиції зі зброєю в руках, згадував її обличчя, запах її парфуму.

І дочекавшись цієї довгоочікуваної відпустки, поїхав не до батьків у Львів, а до Дніпропетровська. До неї. Там він придбав обручку і вирішив освідчитися жінці своєї мрії. Був впевнений, що вона погодиться. Адже для закоханих найбільше щастя – бути разом. Бути справжньою родиною.

Вона – одна з дніпропетровських волонтерів, які, не покладаючи рук, допомагали Збройним силам України та добровольчим батальйонам. А крім того, ще й успішна бізнес-леді, яка не звикла в чомусь собі відмовляти.

І ось, здавалося б, їхня мрія почала збуватися. Нарешті вони будуть разом.

У брудних берцях та формі, втомлений дорогою і виснажений війною, він переступив поріг її квартири та кинувся в її обійми. Нарешті він міг, дивлячись їй в очі, сказати, як сильно прагнув побачити, поцілувати. Що мріяв засинати та прокидатися разом, пити ранкову каву зі свіжою випічкою.

Хлопець освідчився їй у коханні і запропонував руку та серце. Вона ж, неочікувано, лише