Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

привертала увагу суспільства до проблеми. Її підтримували активісти і друзі. Врешті-решт його таки звільнили.

Згадуючи ті події, він каже, що не мав впевненості в тому, що повернеться з полону.

Та відпочивати після звільнення часу не було. Маючи певний досвід, разом з дружиною Василь почав допомагати військовополоненим. Одного разу Безлер навіть пообіцяв Василеві, що він ще повернеться у полон.

Кожне «відрядження» по той бік війни супроводжувалося ризиком для життя. З гарантій – лише слово. Тож, уся безпека трималася на довірі. Даруючи свободу іншим, він щоразу ризикує позбутися власної.

Найскладнішими справами по звільненню з полону є визволення депутата Сергія Винниченка, а також 16 спецпризначенців, які виходили з оточення під Савур-Могилою.

Сергія Винниченка було звільнено у день народження. Умова – приїзд дружини Василя, адже лідер терористів Бєс будь-що хотів познайомитись з нею особисто та на власні очі побачити жінку, яка три місяці домогалася звільнення з полону коханого чоловіка, а потім почала допомагати й іншим людям, які потрапили в подібну ситуацію. Полонений депутат не був військовим, тому й обміну не передбачалось.

Тож, Наталія у супроводі Василя приїхала на обмін, де і відбулося безпосереднє знайомство з терористами, саме завдяки чому і вдалося звільнити полоненого українця.

Далі була Савур-Могила, де після запеклих боїв влітку 2014 року з оточення виходили 16 спецпризначенців. Двадцять один день важкого шляху, без їжі та води, але зі зброєю у руках. І майже без шансів вийти і вижити. Швидкість переміщення бійців уже впала до двох кілометрів за ніч. І, здавалося, вони були приречені на смерть чи на полон. Василь, розуміючи всю безвихідь ситуації, яку вже майже неможливо було врятувати, пішов на радикальний крок і вийшов на зв’язок зі своїм колишнім другом, який воював проти України та служив у розвідці «днр». Той пообіцяв, що хлопців виведуть. Їм надали автобус для того, щоб вивезти людей. І процес пішов.

Коли керівництво донецького розвідника дізналося про цей факт, йому віддали наказ заарештувати бійців. У зв’язку з чим маршрут автобуса з бійцями та кінцеву точку прибуття доводилося змінювати декілька разів, щоб не натрапити на засідку. Незважаючи на всі перешкоди, друг Василя додержав слово. Врятував 16 бійців, за що згодом був розстріляний.

Хлопці повернулися зі зброєю живі та майже неушкоджені. Тож, іноді і по той бік слово офіцера щось вартує.

Завжди страшно ризикувати родиною. Адже Василь та Наталія ніколи не знають, чим скінчиться їхня чергова подорож. Але для них обох є дещо важливіше за власну безпеку. Адже на чаші терезів завжди переважують життя полонених. Вони щодня чують слова матерів, бачать їхні сльози, відчувають їхній біль. Тому завжди тримають слово і роблять свою справу. Допомагаючи, рятуючи, визволяючи.

І хоч як би складно не було, вони є один в одного. Тому – все буде добре.

Врятовані війною

До зимових подій 2013–2014 років на Майдані у них була звичайна середньостатистична родина, котра мешкала на Донеччині. Як і в усіх інших сім’ях, вони разом виховували дітей, планували майбутнє, іноді сварилися, але завжди мирилися. І нічого не віщувало біди. Але під час Майдану її чоловіка наче підмінили. Занадто близько та болісно він сприймав усе, що відбувалося у країні.

Їй здавалося, що він став байдужим до неї, до проблем родини. Тільки замкненість та агресивність. І щотижня, щовихідні, він збирався до Києва. Щосили прагнув допомогти. Вона, як могла, вмовляла чоловіка не їхати, просила, благала і навіть зчиняла істерики. А потім вирішила: їхатимуть разом. Але, видно, не судилося. І через те, що їх підвели координатори, у Київ вони так і не потрапили.

Тоді вони ще навіть не уявляли, як розвиватимуться події в місті та в усьому регіоні. Ніхто не міг і подумати, що невдовзі після закінчення Майдану в сусідньому до їх рідного Краматорська Слов’янську почнеться так звана антитерористична операція, а насправді ж – спалахнуть бойові дії, які поглинуть майже половину Донеччини та Луганщини.

Від самого початку подій у Криму він оббивав пороги місцевих військкоматів, але все безрезультатно. Це було цілком прогнозовано, адже родина мешкала в Донецькій області. Хаотично створювалися групи активістів, але жодних скоординованих дій або чіткої організації в місцевих патріотів не було. Він намагався зробити бодай щось, аби вплинути на ситуацію і спробувати разом з активістами не допустити кримських подій на Донбасі.

Певною мірою це таки вдалося. Адже на відміну від Криму, навіть попри війну ми зберегли два регіони. І нехай їх частини тимчасово окуповані, це лише питання часу. На жаль, в анексованому Криму населення і не ризикнуло взяти в руки зброю чи продемонструвати своє бажання залишитися у складі України.

Тим часом дружина майбутнього добровольця не знаходила собі місця вдома. Адже, здавалося, він повністю забув про неї та дітей. Вони продовжували жити під одним дахом, але нібито вже й не разом. Кудись поділися теплі сімейні вечори, спільні прогулянки, тихе подружнє порозуміння. Наче між ними виросла стіна, яку вона не могла зруйнувати.

А далі почалося найстрашніше. Проукраїнський актив почали розшукувати та відловлювати по всьому місту. Так одного разу на заводі, де він працював, терористи прямо із цеху забрали його в підвал. Так починалася окупація Краматорська. Місцеві здригнулися, коли на власні очі побачили усю сутність «руського миру» та цінності «днр».

Одразу ж після визволення з полону він забрав дружину і дітей та вивіз їх до Полтавської області. Розумів, що доведеться воювати. Але не зміг би цього зробити, якби знав, що дружині чи дітям загрожує хоча б найменша небезпека.