Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

батька розуміла і не засуджувала. Жахливо втрачати близьких людей. Та вона, здається, розуміла ще тоді, що війна попереду.

Саме донька Матвія написала, а потім заспівала гімн батальйону.

Зараз вона виборює визнання хлопців учасниками бойових дій, загиблих під час проведення АТО. З цього приводу їй відписали з АТЦ про те, що їм невідомо, які завдання виконував батальйон «Донбас» у районі Карлівки.

У Національній гвардії, де пізніше легалізувався батальйон, відповіли, що батальйон «Донбас» справді увійшов до складу НГУ, але дані особи не укладали контракт.

Звичайно, не укладали. Адже перші контракти з НГУ бійці «Донбасу» почали підписувати в червні, а хлопці загинули у травні.

Тому наразі за законом потрібна довідка з АТЦ про виконання ними бойового завдання.

Рейдер. Найзагадковіша смерть. Адже його тіло досі не знайдене. Враховуючи те, що на момент загибелі батальйону де-юре не існувало, а місце смерті було окуповане, його не було кому шукати. Родина досі вірить, що він вижив. Бійці ж наполягають на протилежному. Адже бачили все на власні очі. Про матеріальні виплати, пільги для родини чи визнання Рейдера учасником бойових дій і не йдеться. Це стосується всіх, хто тоді віддав своє життя. Їхній подвиг живе в наших серцях. Але не в офіційних документах або хроніках АТО. Чи зміниться щось – покаже час. Сподіватимемося, що зміниться.

Але найстрашніше не це. Справді жахливо та боляче від того, що родина досі не поховала його. Мати не може провести в останню путь свою любиму дитину. Яку народила та виховала. На яку досі чекає та вірить, що диво ще може статися.

Була ситуація, коли хтось з медперсоналу Красноармійської лікарні наче впізнав Рейдера по фото і сказав, що він живий. Саме тоді мама Рейдера приїздила до мене в лікарню і просила допомоги в пошуках. Мій друг Полтава тоді пообіцяв, що як повернеться з Іловайська, то обов’язково займатимемося пошуками. Але він не повернувся.

Саме тоді в лікарні Мечникова ми складали облікові списки бійців. Мій телефон роздирали дзвінки. Тож єдині телефонні розмови, які тоді велися, – запитання, уточнення, повідомлення родинам. А найчастішими відповідями на дзвінки були: «200-й», «300-й», «Полон. Робимо усе можливе». Пошуки ліків, пошуки коштів, допомога пораненим… Так я і втратила зв’язок з мамою Рейдера. Нещодавно дізналася, що держава все ж таки визнала його загиблим. Та досі не визнає, що загинув він воїном.

Архип. Також один з найстарших «донбасівців». Разом з ще кількома бійцями Архип перекривав трасу, щоб цивільні не потрапили під вогонь терористів. В Архипа був лише пістолет і дві гранати. Він скомандував бійцям, які були поруч, відходити, а сам, відстрілюючись, відвів за собою бойовиків убік, чим врятував хлопців і дав можливість відійти основній групі.

Рябий. Під час бою встигав перев’язувати поранених товаришів і відходив одним з останніх. Він провів бій і на відході дістав кулю в стегно, яка прошила кишечник. Він помер у лікарні.

Перша кров батальйону «Донбас». П’ятеро загиблих. Дід, Архип, Рейдер, Матвій, Рябий. Запам’ятайте ці позивні.

Саме завдяки їм посунулось з мертвої точки питання щодо легалізації підрозділу. І саме про них та їхні родини забули ті, хто мав пам’ятати і допомагати. Та, сподіватимемося, що це випадково і тимчасово.

Колись, не скоро, але наші діти напевно побачать, як на місці згорілої заправки зацвітуть квіти. Сонячні відблиски гратимуть на куполі церкви. І озеро буде чистим, без слідів крові…

Колись у Карлівці не буде блокпоста. Хлопчик-солдатик не запитає пароль, «їжаки» не перекриватимуть дорогу. А камуфльовані джипи не носитимуться туди-сюди, здіймаючи колесами клуби пилу й піску. Там залатають дорогу, і три ями – наслідки обстрілу ГРАДом – зникнуть з рельєфу. Там не буде чути канонаду «арти» з Пісків.

Тоді ваші діти та онуки приїдуть у Карлівку. А ви, дивлячись на них з небес, знатимете, що все було не дарма.

Миру вашим душам, хлопчики. Пам’ятаю. Сумую.

Янголи свободи

Для нього бойові дії на Донбасі – це вже друга війна. Під час першої, на Кавказі у 1991–1992 роках, коли Грузія втратила Абхазію, він втратив дім. Його батьків було розстріляно. Та він вижив і повернувся до коханої жінки. Довгі три роки вона чекала на нього. Разом вони пережили цей складний час випробувань.

Повернувся Василь у 1993 році. Вони одружилися. Разом переїхали на Донбас, у місто Горлівку, де і жили та виховували донечку. Почалося мирне сімейне життя, яке тривало аж до весни 2014 року, коли Росія анексувала український Крим, а Донбас спалахнув вогнем війни. І стало очевидним, що ось-ось тут може розпочатися справжнє пекло.

Вже після Майдану він зрозумів: існує загроза війни, тож, прийняв рішення перейти до конкретних дій, щоб загрозу цю локалізувати. Так почалася його боротьба в Україні.

Сталося так, що вже навесні, а саме 2 квітня 2014 року, через свою проукраїнську позицію та активістську діяльність, про яку було відомо багатьом городянам у Горлівці, Василь Будик потрапив у полон до одного з лідерів терористів Бєса-Безлера.

Поранений, з численними забоями, травмою грудної клітки, він три місяці пробув у неволі.

Найбільше за його визволення воювала саме дружина. Вона штурмувала Адміністрацію Президента, не втомлюючись, спілкувалася з представниками громадськості та ЗМІ, разом з іншими дружинами та матерями полонених