Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

відпрацювали і професійно організували відхід. Повністю впоралися із завданням. Розвідка боєм пройшла успішно насамперед завдяки чіткій координації дій усіх підрозділів.

Хімік займався розвідкою. Передавав розвіддані заступнику командира першої штурмової роти, який, у свою чергу, коригував артилерійський вогонь.

Під час бою їм вдалося розбити гніздо снайперів і спалити одну одиницю бронетехніки. Вони коригували вогонь батареї 120 мм мінометів по «зеленці», розташованій між дачним селищем і Карлівкою, після чого на 100 метрів підійшли до цієї «зеленки», яку вже відпрацювала наша артилерія.

Під час їх відходу, який прикривала «арта», осколки від розривів артилерійських снарядів розліталися в радіусі 400–450 метрів. Завдяки артприкриттю вони змогли відійти без втрат.

А вже за декілька місяців Хімік наразився на наступне поранення. Окрема група батальйону «Донбас» разом з іншими підрозділами повністю зачистили «ворота» в Донецьк – Красногорівку. Це було ввечері, близько восьмої години. Але сепаратисти несподівано випустили автоматну чергу по машинах. Одна куля влучила в Хіміка. Решта – у корпус автомобіля. Куля потрапила в ногу. Кості не постраждали, але куля зачепила нерв. Через що одна нога повністю втратила чутливість.

Одразу ж після поранення Хіміка доправили в лікарню села Покровське, адже за пару тижнів він знову збирався на службу. Але ситуація виявилася набагато складнішою, і після операції в лікарні імені Мечникова у Дніпропетровську йому довелося їхати за кордон, адже нерв було пошкоджено настільки, що Хімік практично перестав ходити. Зараз він жартує, що майже танцює. Але до повного одужання ще потрібен час.

До речі, держава, тобто Національна гвардія України, так і не визнала факт поранення Хіміка під час бойових дій. Адже «Донбас» був резервним батальйоном НГУ, а резервісти, як виявилося пізніше, не мали права на перебування у зоні АТО зі зброєю в руках. І на участь у бойових діях права не мали. Більше того, юридично вони і не брали участі в бойових діях. Така-от версія. Але Хімік ще позмагається за свої права.

Весь час поруч з ним – кохана дружина Тетяна. Їхній будинок у Шахтарську спалили за те, що над ним майорів синьо-жовтий прапор. Вона тримала його за руку після операцій та сиділа біля його ліжка у шпиталях.

Після реабілітації власними силами вони придбали будинок у своєму новому домі – місті Дніпродзержинськ Дніпропетровської області. Незважаючи на те, що держава мала забезпечити їх житлом та землею, цього не відбулося, і всі кошти на житло вони назбирали самі, за допомогою друзів.

Вона завжди підтримувала і підтримує головних чоловіків у своєму житті.

Їхній син також служив у батальйоні «Донбас». З першого ж дня рвався у бій. П’ять разів він підходив до заступника командира батальйону з проханням відпустити його на передову. Синові 21 рік. Наразі він боєць «Азову».

– Мені дали автомат в руки, коли мені виповнилося 19, – говорить Хімік. – Син теж зробив свій вибір. Він чоловік, який хоче захищати свою країну.

А граната, з якою Хімік пролежав в обложеній терористами Карлівці, поряд зі згорілими заправкою та кафе, так і залишилася його талісманом.

Про любов до держави

Разом з Хіміком у бою за Карлівку 23 травня брали участь й інші бійці батальйону. Найтрагічнішою виявилася доля п’яти. Того страшного травневого ранку країна здригнулася від новин, в яких скрізь кричали, що батальйон «Донбас» потрапив у засідку. Їх зрадили. І, потрапивши під вогонь терористів, близько двох годин «донбасівці» вели нерівний бій. Як результат – п’ятеро загиблих і четверо поранених бійців батальйону. Досі важко сказати, що саме призвело до тих кривавих подій. Непрофесіоналізм командування батальйону чи його свідома зрада. А, можливо, відсутність розвідки, яка б завчасно виявила небезпеку і попередила про неї. Можливо, усе це було результатом неконтрольованих факторів.

Федір. Був поранений, коли в кімнату, в котрій хлопці тримали оборону, терористи закинули три гранати. Йому перебило артерію на нозі, і, стікаючи кров’ю, він чітко розумів, що, найімовірніше, вже не виживе. Тож вирішив до останнього тягти час до приходу підкріплення, яке хлопцям пообіцяв комбат. Ватажок терористів дав слово російського офіцера, що подарує йому життя, якщо він здасться. Але «слово офіцера» від вбивць і мародерів не означає нічого. Щойно він виповз з укриття, відразу ж був розстріляний на порозі. Вже мертвому йому вирізали серце, тіло прив’язали до вантажівки і протягнули Донецьком.

Поряд із Федором на кладовищі у Донецьку ховали вбитих «донбасівцями» терористів. Його дружина ще якийсь час жила в окупованому російською регулярною армією Донецьку, аж поки волонтери не знайшли кошти на крихітну квартиру у Кривому Розі, де вона зараз і живе з двома діточками та мамою Федора. Держава жодним чином не відреагувала на загибель свого захисника. Його не визнано учасником бойових дій, дружині не надані бодай якісь пільги чи матеріальна компенсація. Для нас його смерть – була смертю друга, героя, захисника. Для органів державної влади – черговим фактом насилля. Котрий «спише війна» – як й інші подібні.

Матвій. Один з найстарших бійців першого складу батальйону «Донбас», колишній військовий. Взяв свій позивний на честь діда. У відвазі йому могли позаздрити навіть молоді бійці. Наче відчуваючи, що може не дожити до перемоги, він казав: краще загинути в бою, ніж старим і хворим у ліжку. Так і вийшло.

Я не знаю, що може бути складнішим за дзвінок родичам з повідомленням про те, що їхня рідна людина загинула. Вперше ці слова я сказала доньці Матвія Олені. Ненавиджу себе стільки ж разів, скільки я говорила людям те страшне слово – «загинув». Але вона все витримала дуже стійко. Адже по духу сама боєць. Тож і мотиви