Іван Семесюк - Фаршрутка

не відбувається, тобто відбувається, але ніхто цього не бачить і майже не чує, бо мавпун, чиїми очима ми слідкуємо за подіями, знаходиться у напівкоматозному стані. Лише зрідка до нього доносяться чиїсь голоси, шурхіт та іноді його охоплює глибоке відчуття космічної самотності.

— Гриша, це перебор, достаньо було йобнути один раз, тепер невідомо коли він оклигає, — лунав у затуманеній свідомості павіана голос Кривавого Пастора.

— Олександре Валентиновичу, вибачайте, але ж ви самі казали, що це сугубо в його інтересах, і діяти треба рішуче. Ми діяли рішуче! Нічого страшного з ним не станеться, у нього черепуха, як у неандертальця. Оно дивіться, у мене аж рука почервоніла! Крепка кабіна, струсу не буде, заодно відіспиться трохи і відпочине.

— Я так розумію, він уже відпочив за деревом ніхуйово. Треба вшиватися, бо аж сюди несе.

Двері «Богдана» із сопінням так-сяк зачинилися, двигун кілька разів пропердівся, і товариство знову рушило в путь.

Нахуй

Червоне, як серпневий помідор, сонце нависло над обрієм, потроху підкрадалися вечірні сутінки, а фаршрутка перла абсолютно порожньою трасою нахуй. Точніше, в Нахуй.

Юхименко знову був за кермом, і щойно товариство проїхало великий придорожній знак з написом «Вас вітає Нахуйський рйн. Польтавської обл.», що виблискував у вечірніх променях флюоресцентними літерами. Обабіч дороги розкинулися пишні бурякові плантації, подекуди траплялися живописні грабові посадки і високі тополі.

В салоні точилася гучна, з огляду на повну відсутність скла у вікнах, бесіда, що іноді переходила у формат цікавих просвітницьких лекцій, і гуляв приємний теплий вітерець.

— Вьольво Євдокимівно! — звернувся до старої армігер. — Все ж таки, чому саме Нахуй? Що в ньому такого особливого, і чому ми прямуємо саме туди? І що ми там робитимемо? Ну, приїдемо, і що? На базарь підемо, чи як? А як же Яготин? Оно дивіться, кругом давно вже Полтавська область!

— Кхе-кхе! — прокашлялася стара пані, взяла коротку паузу і терпляче пояснила: — Яготин був усього лише відволікаючим маневром для ідіотів. Гадаю, що зараз московити усі свої сили кинули саме на цей напрямок, бо Скоморохів у них вистачає, а нам трапився лише один, хоча й лютий. Через свою пихатість кацапи слабо розбираються у тутешніх справах і не володіють місцевим контекстом, їм і в голову не прийде, що в Яготині абсолютно нема чого робити, але ж ми про це знаємо!

А Нахуй, синку, — це і не місто, і не село. Це sancti magnum terra, а по-простому — смт. Це таке, як би то пояснити, місце сили. Вішну Паранірванович не дасть збрехати, якщо я скажу, що це, можливо, найсакральніша точка цієї багатостраждальної землі. Ще нічого кругом не було, ніякої Польтавської області, ніякої України, а Нахуй вже стояв. Московії не було, а Нахуй був!

Вважається, що йому не менше десяти тисяч років. Щойно на континенті розтанув останній льодовик і почалася епоха так званого голоцену, як одразу постав священний Нахуй. Возвели його перші насельники цієї землі, народ Першородних агроельфів. Про цих агроельфів зараз відомо небагато, бо всі вони давно емігрували до Канади, зайнялися там бізнесом і заснували нове успішне королівство, залишивши місцеве населення один на один із застарілими аграрними технологіями.

Нахуй, пане армігере, — це санктуарій, щось на зразок каплички, або святилища. Такий собі місцевий Стоунхендж, однак могутніший, оскільки значно старший за віком і абсолютно інакший на вигляд. Ніяких віковічних, вкритих рунами і мохом брил, ніякого пафосу утаємниченості, нічого цього ви там не побачите і не відчуєте. Це невеличка хатинка посеред бурякового поля, звичайна мазанка, вкрита соломою. В цій хатині нічого нема, окрім простої білої пічки, грубих селянських меблів і деякого керамічного посуду, переважно трипільського взірця. Схоже на музей народного побуту, але це не музей. Жодна стежка туди не приведе, а комбайнери, коли орють поле навколо Нахуя, його просто не бачать, оскільки давно втратили зв’язок з силою цієї землі. Туристів нема й поготів, ось туди нам і треба!

Товариство замислилося і деякий час зі скрипом перетравлювало інформацію. Першим заговорив Юхименко, котрий, як нам уже відомо, мав природній потяг до самоосвіти.

— Так а що ми там будемо робити, хто-небудь скаже? В чому мета? — поставив він питання руба з водійського крісла. Цього разу на нього відповів Арлекін Петрович.

— Ну, тепер вже можна сказати. Ми ж майже на місці, так, пані Вьольво? Отже, шановні! Усі ми мусимо відповісти на історичний виклик, котрий постав перед нами як свідомими українцями, людьми доброї волі etc. Оскільки на нашу державу скоєно магічний напад, нам нічого не залишається, як вдатися до магічної ж відсічі! Проблема московитських спецслужб, а конкретно ГРУ полягає в тому, що вони вважають нас за ідіотів. Щоправда деякі підстави для цього вони мають, але це було частиною нашої складної, багатокрокової, я би навіть сказав, філігранної операції.

Відчуваючи загрозу, останні 25 років ми вправно переконували московитів у власному ідіотизмі. В цій операції брали участь значні маси населення, як прості громадяни, так і представники політикуму, бомонду та великого бізнесу. Увесь цей час задіяні в роботі люди вдавали із себе кончених, жадібних, абсолютно тупорилих дегенератів, що здатні лише на одне — красти і срати. Щоправда, в цій стратегії були й свої мінуси, оскільки весь інший світ теж сприймав нас саме через цю призму. Однак, чого не зробиш заради майбутнього країни! Між іншим, мільйони громадян України уже представлені Президентом та Урядом до найвищих державних нагород за проявлений ідіотизм, жадібність і тупорилість, хоча насправді усі вони таємні агенти СБУ і палкі патріоти. Так, дійсно, було не просто, але ж маємо результат!

Кацапи схопили наживку, проковтнули її, і сконцентрували всі сили саме на слабкій Україні, у той час як наші колеги з відділу метафізичного спротиву ЦРУ не гаяли часу і готувалися встромити свої демократичні вила в спину оскаженілому від безкарності ведмежаті. Поки кацапи розгортають стратегічне Западло, бомбардують нас фрагментами Російської Федерації, американські друзі готують сюрприз! Московити давно мріяли про Аляску і нарешті вони її отримають! Всю й одразу!

— Невже! Ого-го! — бурхливо відреагував на це Юхименко. — Ви хочете сказати, що американці скинуть на Московію Аляску? Всю?

— Саме так, боєць Юхименко! Скинуть! Капітали, людські і матеріальні ресурси, цінні породи дерева та копалини — все це звідти уже виведено і вивезено на континент. Дуже по-хазяйськи, як це у них прийнято. Мета бомбардування Московії Аляскою полягає в